Мудрі жінки - Людмила Когут
Рікою життя Лариса завжди плила проти течії, долаючи перешкоди. Все їй вдавалося тільки завдяки наполегливості.
Зараз вона працювала цілодобово — повинна була надавати допомогу своїй підопічній і вдень, і вночі. Увесь день крутилася по хаті, як заведена. Зранку одягала бабусю, готувала їй сніданок, давала ліки і робила безліч дрібних послуг. Стара кликала її безперестанно: то подай те, то інше, то зачини вікно, то відчини, то гаряче — роздягни її, то холодно — одягни.
Лариса щоранку пила ліки для зниження тиску і обов’язково валер’янку, щоб упродовж дня зберігати спокій. Морально втомлювалася більше, ніж фізично.
Але, сказати по правді, Лариса не раз відзначала, що бабуся — велика розумниця. У свої вісімдесят років мала ясну голову, світлу пам’ять, читала книжки англійською, російською, польською та українською мовами. Щодня переглядала по телевізору новини та цікаві фільми.
Коли старенька підвищувала свій культурно-політичний рівень, у Лариси було вільних дві години. Вона не виходила з дому — вибігала. На роботі, в цьому гарно обставленому і затишному будинку, Лариса була немов у в’язниці. Вона майже ні з ким не спілкувалася, тільки з бабусею.
Коли йшла на прогулянку, то не могла надихатися повітрям свободи, волі, йшла вулицями, заходила в магазини, які були недалеко від дому, з радістю віталася і спілкувалася з продавцями, щоб не забути, що в неї є мова і приємний голос.
Продавці вже впізнавали й усміхалися їй. Красиву жінкуєвропейку було видно здалеку з-поміж жінок-китаянок та негритянок. Серед них, великих, неоковирних і недоладно вбраних, Лариса мала вигляд справжньої леді.
Був вихідний — неділя. Як Лариса чекала його, їй здавалось, що у неділю вона навіть дихає інакше!
Оксана не могла дочекатися розповіді про найголовніше…
Одного вихідного Лариса вийшла з дому вранці, вбрана в легкий одяг. Удень раптово похолоднішало.
Повертаючись додому, дуже поспішала. Замерзла. Зауважила, що за нею довго їде одна машина. Проїде світлофор і зупиниться. Лариса швиденько йде — холодно. Минає машину, яка стоїть за світлофором. Машина знов минає світлофор і їде паралельно з нею, і так — до наступного світлофора.
Лариса спочатку не зрозуміла, чому машина так незвично їде. А потім, коли переходила дорогу, авто рушило і зупинилося перед нею.
Водій запропонував її підвезти, бо бачив, як вона поспішала. Та от лихо — Лариса ще погано знала англійську мову. Подумавши якусь хвильку, вона зрозуміла, що їй пропонують, і відповіла, що погано спілкується англійською. Водій з усмішкою відповів, що все «окей», і він її зрозуміє.
Лариса, не боячись, сіла в чуже авто. Згодом їй зробила зауваження одна приятелька-американка, російського походження, сказавши, що це досить необдуманий і небезпечний вчинок, бо за кермом може бути хто-завгодно, навіть, не приведи, Господи, злочинець.
Але водій зовсім не був схожий на злочинця — чорнявий, повнуватий, мав акуратні чорні вуса, дивився з усмішкою у привітних карих очах. У Лариси не могла й думка закрастись, що вона робить щось не так. Машина також справляла гарне враження.
Чоловік підвіз її під будинок. Дорогою вони розмовляли. Чоловік розпитував, хто вона і звідки. Щоправда, відповіді Лариси на його запитання розмовою годі було назвати. Сміючись, вона розповідала Оксані, що зв’язувала слова англійською колючим дротом.
Він запропонував їй повечеряти разом. Вона погодилась. Приїхав за нею у призначену годину, поїхали на вечерю. У машині гарно пахло парфумами. Чоловік був делікатний, тактовний. Він розпитав, що вона любить їсти.
— Для мене кращої їжі, ніж риба, креветки, краби, бути не може, — сміючись, відповіла Лариса.
Відвіз її в гарний ресторан «Sea food» — морська їжа. Під час вечері говорили про її роботу, сім’ю, країну. Розмовляючи, Лариса намагалася видобути з пам’яті усі англійські слова, які тільки знала. Не хотіла видатися повним неуком.
Вивчити мову не в англомовному середовищі дуже важко. Перша її робота була в російськомовній сім’ї, друга — в україномовній. Англійську вона чула лише по телевізору та в магазинах. Трохи вчила слова самостійно з книжки.
Коли починала говорити англійською, то так хвилювалась, що вмить забувала все, що знала.
Амед — так звали чоловіка — говорив із Ларисою повільно, так, щоб вона змогла зосередитись і зрозуміти його слова. Коли їй не вдавалося відповісти, він дуже лагідно і заспокійливо казав:
— Іі’з о’кеу, — тобто «все добре». І це звучало так ласкаво, що Лариса мліла від його ніжного голосу. Ця його фраза — ітз окей — була для неї солодкою заспокійливою музикою.
Почалися заплановані зустрічі, ланчі, запрошення на каву або вечерю.
Цей чоловік змінив її настрій, її життя. Лариса хотіла бачитися з ним, чути його голос.
Він телефонував їй щодня по декілька разів. Питав, які в неї плани на день, о котрій годині вона йде на прогулянку. Питав, чи зможе її побачити.
Лариса була в ейфорії від щастя, відчувала, що комусь потрібна.
У перший тиждень знайомства він приїздив під її дім кожен день і забирав на дві години.
її вразила його пунктуальність і чемність. Амед приїздив на п’ять хвилин швидше і чекав, скільки потрібно. Лариса не могла хвилина у хвилину вийти з дому, тому він спокійно чекав у машині. Вона вибігала і швиденько сідала в машину, щоб ніхто не бачив.
Ці зустрічі були смішними, бо були схожі на гру двох дорослих — чоловіка і жінки, — у якій за навчанням англійської мови крилося щось більше.
Лариса сідала до нього в машину, віталась і називала цю зустріч англійською — Lesson one, lesson two,
