Паперова лялька - Тетяна Тиховська
Рипнула долівка. Зоя боязко озирнулася – чи не насваряться. І помітила кількох жінок, що не поспішали в теплу залу.
– Грайте, грайте ще. Так гарно!
Тої миті вирішила для себе: як там що, а колись куплю собі фортепіано і навчуся грати!
Фільм обом сподобався, насміялися досхочу.
На вулиці відчувався неабиякий мороз. На безхмарному небі рясно-рясно сяяли величезні зірки. Додому йшли поволі, обговорювали кумедні епізоди з фільму. Треба правду сказати, Зоя також хотіла б опинитися серед святково вдягнутих людей, послухати музику, потанцювати… Не втрималася – сказала Миколі, як вона сумує за великим містом, за домівкою! Микола був досить добрим, але цієї туги геть не розумів:
– Та хіба ж у нас погано?! Он влітку скільки в лісі всього родить: ожина, малина, журавлина, гриби! А скільки звірини! А яка риболовля! А прокинешся раненько, гонитимеш телятка до річки – яка тиша, яке роздолля!
Зоя не мала звички сперечатися. Та коли прийшли додому, де попід почорнілими стінами крім неї тулилися ще десятеро людей, мимоволі подумала, що залюбки обміняла усі тайгові щедроти на єдину маленьку кімнату в Мінську.
Зоя не встигла роздягнутися, як їй щось стало зле.
Вона повільно опустилася на лаву, скоцюбилась та дочекалася Миколу – він якнайщільніше зачиняв двері, бо мороз все посилювався. Зайшов, почав стягувати кожух. Зоя млявим голосом зупинила:
– Зачекай, не роздягайся… Сходи поклич Райку.
– Навіщо вона тобі? Зараз же ніч на дворі! Може, вже завтра сама й сходиш?
– Поклич… Щось зі мною не все гаразд…
Райка прибігла дуже швидко: напіводягнена, захекана. Ще від порогу запитала Зою:
– Що, почалося?
– Та не знаю… Ще не час… Але мені щось зле.
Вони про щось тихенько пошепотіли, і Райка рішуче почала командувати:
– Миколо! Щодуху йди закладай воза – і мерщій в район! Зоя от-от народить!
– Та контору ж до ранку зачинено!
– Попроси воза у шорців! Тільки швидше, швидше! А то народжуватимете в дорозі!
В дорозі – то було б дуже доречно: мороз вже сягнув сорока п’яти градусів.
Микола повернувся з позиченим возом. Намостив кожухів, закутав Зою по очі та стьобнув бідну конячку, аби швидше бігла. Зоя під кожухами пригрілася і навіть трошки задрімала.
В лікарні Микола довго грюкав у двері, доки нарешті вигулькнула заспана чергова лікарка. Глянула на Зою і здивовано спитала:
– Чого це ви проти ночі гамселите в двері? Їй ще до пологів гуляти й гуляти. – Зоя була худа, як жердина, і животик мала маненький. – Ну, як приїхала, то вже залишайся. Тут заразом і Новий рік стрінеш. А ви, татусю, повертайтеся додому. Раніше, ніж через тиждень, новин не чекайте.
Микола, аби марно не товктися на морозі, неквапно поїхав назад.
Мабуть, він не встиг добутися додому, як у жінки почалися перейми. А коли світанок ледь-ледь розігнав нічну імлу, Зоя народила дівчинку. Породілля була геть знесилена. Тож тільки глянула на щось, дуже схоже на зайця, якого щойно оббілували, і впала в забуття.
Лікарка доброзичливо примовляла:
– Спи, спи… Ото тільки і часу буде виспатися, що у лікарні. Ач, яке маненьке, а всі сили у мамки висотало!
Було 29 грудня, понеділок. Важкий день, як кажуть. День невдачливих невдах. Коли малу принесли годувати, Зоя вже відпочила і нетерпляче чекала на зустріч з дитиною.
Дівчинка народилася маленькою, вагою щось трохи за два кілограми. Голова була лиса, як коліно. На лобі красувалася червона пляма, а попід одним оком – коричнева. Зоя аж сторопіла: якесь воно… Якась дитина не дуже гарненька, ще й родимки на обличчі…
Санітарочка побачила здивований погляд Зої і трохи її заспокоїла:
– Ви не перейматися, що забагато срібла ляпнули в очі. Воно навіть на краще – оченята не закисатимуть.
– Так то ліки! А червона пляма – що воно таке?
– Ото вже її власне. Це така родимка. Але с часом вона зблідне, та й це ж дівчина – волоссям прикриє…
– А вони всі народжуються такі… кумедні?
– Всі, всі! А потім звикаєш – і своє видається найкращим.
На другий день приїхав Микола – йому подзвонили на роботу.
Подивився на первістка, хотів одразу ж й забрати обох, та в лікарні щодо породіллі були невблаганні: аби оклигала, має побути в лікарні дванадцять діб. А коли чоловік поїхав, лікарка приязно примовляла:
– Це в тебе перші пологи? Ну
