Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Валерій Олександрович Шевчук

драматургія має обмежені можливості для опису. Вискакую з-за столу й ходжу кімнатою. Бо як передати через скупі діалоги те, що сталося по тому? Так, вони зустрілися поглядами, Іван та Людмила. Та й це мало що каже. А щось усе-таки сталося: Іван відчув, що з тих начорнених проваль, з отих жіночих парфумерних тіней, полилось на нього щось потужне, ніби гострий витік енергії, густої, насиченої, повної разливих міазмів — не так шалу, як не зовсім збагненної зосередженості з упертим бажанням пробитися за броню його відстороненості. О, не був аж такий дурний, хоч тоді його неповороткий мозок усе ще обгродував і обтесував оті дивні слова: «Ви нікуди від нас не підете!» — у них не тільки чемна засторога, а й наказ. І, хотів чи не хотів, Іван звів очі, і, можливо, це стало другою його помилкою в цій історії (перша: згодився на умовляння Феді Сала поселитися тут), бо дозволив отому потужному токові енергії ввійти в себе. Відтак наповнився липкою матерією, якій не знав означення, але яка неволить десь так само, як у дитинстві воля деспотичного вітчима. І та матерія поступово розлазилася по ньому чи розтікалася, наче кров, сягаючи найокрайніших куточків і закапелків тіла. Однак це не збудило енергії у відповідь, що при нормальному течиві різнозарядних структур мала б потекти і від нього, скресившись і взаємопоглинувшись, а, навпаки, викликало страх, і в його нешвидкому до реагування мозкові почали мигати якісь поняттєві клапті, що освітлювали гострим спалахом ірраціональні закути, примушуючи згадати фатальних жінок (перед цим побачив на цю тему кіно), відьом чи тих, котрі вміють урочити. І поки борсався на цьому смітнику, Людмилині очі погасли і знову стали байдужими проваллями, від чого пізнав видиме полегшення, бо не був готовий до такого: скресання чи скрешення. Відтак на Людмилиному лиці прокреслилася тонка іронічна смужка, яка на якийсь час покрила їй вуста; страх же в ньому змінився на сполоханість — почуття легше, але так само неприємне.

— Я чоловік спокійний, непитущий, але курящий, — зарипів він, ні на кого не дивлячись, коли на нього дивились усі, крім Людмили: Таїсія Іванівна сірими безглуздими криничками, господар із вивчальним прижмурцем, Кіт із видимим здивуванням (сидів побіч на ліжкові, випрямившись, і повернув до нього мордочку), навіть Пес перестав вигризати воші й зирнув, щоб перевірити: треба гавкати чи ліпше улещитися перед цим рипуном, бо, може, ще раз пригостить його ковбаскою. Але визначитись не зміг, отож після розгляду рипуна знову взявся до своїх бліх.

А Іван Василевський продовжував рипіти, ставлячи вже свої умови і то за наукою Феді Сала, який і справді ніколи не був йому другом.

— Через те курити в своїй кімнаті буду, а коли ви проти, то збираю манатки — і будьте здорові!

— Чого ж, куріть, — трохи поспішливо сказала Людмила. — Аркадій Петрович тоже курить, хоч мамка й гризе йому голову.

— Бо ми в себе вдома! — гордо сказав Аркадій Петрович, здобувшись на чоловічу самозарозумілість. — Дими, пожалуста, як я димлю, тим я своїй пилці хоч трохи вершу заткну.

Таїсія Іванівна, опинившись в абсолютній меншості, стала подобати на мишку, яку застукали в хаті і яка, забувши про дірку, якою влізла сюди, несамовито метушиться, і це порівняння могло б комусь здатися дивним, адже ані рухнулася на своїм ослінці, однак очі її забігали, руки заметалися і, може, ще щось, сховане під одежею чи в нутрі, бо й тіло задвигтіло.

— Це ми узгодили, — зарипів далі Іван Василевський. — Маєте дати мені ключа, щоб міг повертатися додому, коли схочу.

— Але в нас нема зайвого ключа! — верескнула Таїсія Іванівна.

— Нема, то зробіть, — категорично сказав Іван, — коли хочете тримать квартиранта.

— Для чого вам ключ? — зимно спитала Людмила. — Ми завжди вдома.

Тоді він нахабно, так нахабно подививсь у чорне провалля Людмилиних очей (виразно бачу його викличний погляд, пишучи ці рядки) і, не відводячи зору, майже проскандував тим-таки рипучим голосом:

— Люблю ходить у кіно на останній сеанс! Можу затриматись з якою-там дівчиною, бо я молодий! — і він самозарозуміло примружився.

— У вас є дівчина? — перестрашено спитала Таїсія Іванівна; Людмила залишалася бездушна: виструнчена, погасла й холодна.

— Періодично заводжу, — сказав Іван. — Не бійтеся, сюди не приведу. Але про свободу маю подбати.

— Канєшно, — згодився Аркадій Петрович. — Молодим — молоде!

— А старшим цього не кортить? — зверескнула Таїсія Іванівна.

— У мужчин, до твого відому, — напирожився Аркадій Петрович, — така потребность. І це діствітельно не завісить од возраста, але молодим пече більш.

На те очі Таїсії Іванівни знову спалахнули жовтим чи оранжевим, чи навпереміну так і так, і вона засопла, чинячи героїчні зусилля, щоб не зірватися й не сказати при цій оказії зайвого…

— Гаразд, матимете ключа, — сказала приречно. — Що іще?

— Щоб без стуку ніхто не заходив і до мене, — рипнув Іван.

— У вас є защіпка, — зимно сказала Людмила. — Зачиняйтеся, і ніхто до вас не зайде.

4

І після того, як ця зграя (зграєю назвав їх Іван, переказуючи цю історію) покинула кін, він напиндючився десь так само, як Аркадій Пастух, коли було зачеплено жіноцтвом чоловічого гонора, — те, що за наших часів феміністки називають шовінізмом і що насправді є нормальною біологічною ознакою виду, і почав ходити кімнатою, щохвилинно похваляючи себе й свою рішучість — був-бо переконаний: як спершу поведешся, так до тебе й ставитимуться, а він нікому не дозволяє сідати собі на голову, хоча й потерпів свого часу від брутального вітчима. Зрештою, і вітчимові він, покидаючи рідний дім, помстився: попроколював циганською голкою шини його велосипеда — і не по разу на шину, а разів по двадцять, по тому налюрив до улюбленого вітчимового капелюха, якого той любив одягати за урочистих випадків, особливо на зібрання ветеранів війни з німцями, коли радіо аж корчилося від потоків мілітарного сказу, — з цього не треба виводити, що Іван Василевський був опозиціонером у