Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Валерій Олександрович Шевчук

(І він спитав, скажемо наперед. Відтак довідався, що портрет — витвір Людмили. Чому не забрав? Але ж то така мазня! Зрештою, сказав Федьо, коли Іванові той портрет не до шмиги, то Федьо його забере. Коли ж йому байдуже, хай залишається, бо на новій Фединій квартирі його ніде вішати. А ще… треба спитати в Людмили, бо та йому портрета не дарувала, а лише намалювала й повісила в кімнаті… Що? Та ні, «нічо дивного, абникнавєнна вещ, — сказав Федьо. — Коли тобі моя фізія противна, то зніми, будь ласка, і закинь під ліжко. Я на тебе не обіжусь. Адью!»)

Іван подумав, що це він і вчинить. Бо Федина фізіономія чомусь була йому не до шмиги, що ідентичне до слова «противна». Власне, не так. Той портрет дивний: де б не був у кімнаті Іван Василевський (навіть не полінувався встати й перевірити), Федині очі пильно стежили за ним, ніби повертаючи зорками. Містика? Ні, просто Іван був такий наївний, що не відав: це елементарний малярський ефект, і таке можна помітити на будь-якому портреті, а ще на ту пору Іван Василевський поняття зеленого не мав, що містикою портретів свого часу надмірно користувалися готичні письменники, отож, можливо, трохи її є й насправді. Це тим більше прикладалося, бо останнім часом Іван був роздратованим. Отож першою дією (коли не вважати на запалення електричної плитки) в цьому домі стало те, що він зняв портрета Феді Сала й без жодного пошанівку до свого нареченого приятеля закинув під ліжко. Але під ліжком знайшов іншого — Аркадія Пастуха, очевидно також написаного Людмилою, бо й цей був аматорською мазнею, але цілком з Фединим портретом однотипною, тобто написаною в тому ж стилі. А коли вже прочувається стиль, подумав Іван Василевський, то картини можуть бути й не мазня. Ця мудра думка його заспокоїла, отож вимкнув електричну плитку й утомлено, відчуваючи солодку втому, простягнув під ковдрою ноги, видихаючи з грудей зайве повітря.

Його збудив запах смажених млинців, навіть чути було, як шипіла на сковороді олія. Іван Василевський був студент, а це значило: постійно голодний, отож цього першого ранку в новому помешканні відчув чи здобув од тих запахів ледве не кишковий заворот. Звернув увагу не на сонячні стяги, які розкраяли простір кімнати, а таки на цей запах; зрештою, нічого дивного, адже вчора не повечеряв; а обід мав у студентській їдальні, де вміли ідеально позбавляти їжу смаку та поживності; а вчорашній сніданок — булочка з родзинками, яка чомусь називалася «жулик», очевидно, винахідник її вважав, що його витвір мав обдурювати споживача, а не насичувати.

Хтось там, на кухні, вкрутив крана — дзвінко полилася вода; Іван по-дурному намагався вгадати: в каструлю тече вода, в чайника чи у відро? І вирішив, що таки в каструлю, а це знову-таки значило: мала готуватися їжа, відтак через якийсь час помешканням попливе новий потік запахів, якого його зголодніле тіло може не витримати. Тим-то скочив на рівні. Була для цього ще одна причина, менш істотна: мав поспішати на лекції (про це сповістив годинник, коли коротко на нього позирнув), тому пішов у майці до вказаного ще вчора ввечері вмивальника і став дзенькати носиком.

Відтак відчув, що за спиною хтось стоїть. Різко обернувся — була це господиня (як же її звати? — вчора називалася, ні, забув). Господиня височіла, вилита, немов скульптура в чотирикутнику прочілу, світло падало їй у спину, через що обличчя бачилося чорне, але намагалося всміхатися.

— Нам треба обговорить условія вашого в нас проживанія, — сказало чорне обличчя. — Це шоб ми вам не мішали, а ви нам.

— Охоче, — сказав Іван, обтираючись далеко не свіжим власним рушником. — Але зараз біжу на лекції.

— Конешно, — сказало чорне лице. — Це ні к спєху!

Але з прочілу, в якому була скульптурно вилита, й не подумала зіступитися.

— Хочете ще щось? — спитав Іван Василевський.

— Поки одне, — сказала тим-таки мироточивим голосом господиня. (Фу, її звати Таїсія, згадав Іван. А по батькові? Здається, Іванівна.)

— Да, пока що одне, — повторила Таїсія Іванівна. — Хочу у вас попросить, щоб не ходили в поміщенії голим. Тут у нас женщина і молода дєвушка.

— То у вас живе ще якась жінка? — по-дурному виставив очі Іван.

— Нє, я неправильно висказалася, — мовила все ще медоточиво Таїсія Іванівна. — Женщина — це, сказать, я, хоч і моя доч тоже женщина.

Поняття «голий» у господині було своєрідне: Іван був у штанях, капцях, правда на босу ногу, і в майці. Отже, йому пропонувалося виходити вмиватись у сорочці — моральні підвалини цього дому його, відверто кажучи, вразили.

— То я маю купити собі вмивальника? — спитав здивовано.

— Не мішало б, — сказало чорне обличчя. — Людочка в нас така щипетительна.

З логікою в Таїсії Іванівни, як і в багатьох жінок, здається, було не все гаразд: учора вона сама показала йому, де в них умивальник: у коридорчику, власне, в сінях.

— Вибачте! — сказав Іван, і тільки тоді скульптурна примара звільнила йому прохід.

— Та нічо! — солодко проспівала. — Діло житейське!

(Через півтори години, в перерві між лекціями, він, Іван, переговорить про це з Федьом Салом, на що Федьо хихикне і скаже: і «Це вона понтується!» — і зарегоче, поводячи головою. «Куди це ти мене всунув? — обурено спитає Іван. — І що значить “понтується?”» «Ну, очі милить, — вже серйозніше сказав Федьо. — Хоче показать, що вона не… собачий». — «Запропонувала обговорити якісь умови співіснування, — сповістив Іван. — З тобою вона теж їх обговорювала?» — «Да, напочатку, — неохоче сказав Федьо. — Але це тільки для блізиру». — «Що значить “для блізиру?” Там не стань, там не сядь?»

Федьо ніби задумався, і вони перестали сипати чергами речень, а повели бесіду в розважнішому тоні, через це і я припиняю подачу їхню січкою й переводжу на звичайний лад.

— Не гарячкуй, — сказав Федьо. — Роби як хочеш