Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Он воно що! – приязно посміхнулася пані Віра. – А де ви живете, якщо не секрет?

– Не секрет, звісно. На Набережно-Хрещатицькій.

– А-а-а, он як… Ні, ми жили трохи далі від Дніпра.

– Де саме?

– Сподіваюсь, побачите, – якось ухильно відповіла пані Віра.

Однак її сподівання не справдилися. На Поділ обидві жінки вирушили у перший же вечір, коли інші гості лишилися відпочивати з дороги в готелі. Проїхали метро до Контрактової площі, далі пішли пішки. По дорозі затрималися біля кінотеатру «Жовтень». В фойє не зазирали, лише постояли біля входу на вулиці Костянтинівській. Нарешті гостя тихо мовила:

– Коли я була молодшою від вас, цей кінотеатр називався «Третім Комсомольським кінотеатром на Петрівці»… Ми сюди ходили з друзями, так. Пам’ятаю навіть, як одного разу перед нами виступав сам великий Довженко! Себто, це тепер він великий, а тоді був звичайним режисером.

Помітивши мимовільні сльози в куточках її очей, перекладачка поквапилася запитати:

– А чому кінотеатр на Петрівці? Адже Петрівка – це…

– Бо до війни весь Подільський район перейменовували на честь товариша Петровського, тому й кінотеатр – на Петрівці.

Далі пані Віра привела перекладачку на ріг вулиць Ратманського[53] та Фрунзе, де й зупинилася немов укопана перед багатоповерховим панельним будинком, безпорадно кліпаючи очима.

– Ви тут жили? – обережно поцікавилася Ельвіра. Й почула у відповідь:

– Точніше десь на цьому місці. Боже, як же все тут змінилося! Боже, я ж тут уже нічого не впізнаю… Нічого… Анічогісінько! У мене є… а може, була молодша сестра Ніна. Можливо, ще й досі жива наша мама, тому я сподівалася відшукати… Але оце все… Оце!..

Пані Віра ще раз озирнула панельну багатоповерхівку, з безнадійним виглядом кивнула і мовила коротко:

– Поїдемо назад.

Вони повернулися до готелю, де Ельвіра була змушена відповідати завченими фразами на претензії гостей, чому їх поселити в готелі «Москва» і хіба не можна було підібрати для їхньої делегації готель з більш оковирною назвою. Далі все пішло за програмою: оглядова екскурсія Києвом наступного дня, потім виїзд з готелю, Річковий вокзал на Дніпрі, теплохід, коротке плавання до Канева.

Кульмінаційна подія всієї поїздки відбулася саме сьогодні: вшанування пам’яті Тараса Шевченка… букети квітів… вишиванки… урочисті промови… Усе сталося належним чином, як і мало б статися. При цьому поточних клопотів, пов’язаних з різноманітними оргмоментами, на Ельвіру впало стільки, що вона й думати забула про всі сторонні речі. Зокрема, про гостю, з якою пару днів тому ходила вулицями Старого Подолу. Як раптом…

– Ніно?!

– Віро, ти-и-и?..

Перекладачка озирнулася на здивовані вигуки, що пролунали за її спиною майже одночасно, й побачила, що та сама «особлива» гостя – пані Віра – завмерла навпроти пересічної, цілковито «радянського» вигляду бабці, плечі якої пригнув невидимим тягарем до землі вантаж суворих життєвих випробувань і поточних клопотів.

– Ніно, що ти робиш тут, у Каневі?! Чому ти не в Києві?! – спитала здивовано гостя, як слід надивившись на співрозмовницю.

«Невже це її молодша сестра?! Адже пані Віра сама казала, що є старшою», – встигла подумати Ельвіра, коли згорблена бабця нервово постукала по асфальту подертим дерев’яним ціпочком, на який спиралася, та напружено прохрипіла:

– Я тут живу.

– А де наша мама?..

І тут з молодшою сестрою пані Віри сталася дивовижна трансформація: з видимим зусиллям відштовхнувшись від свого ціпочка, вона випросталася, розправила зігнуті плечі й загорлала так, що на неї озирнулися всі мимовільні свідки зустрічі двох сестер, включно з усією закордонною делегацією:

– Де наша матусенька, питаєш?! А чому це раптом зацікавило тебе зараз?! Чому це не цікавило тебе тоді, коли ти, посіпака фашистська, тікала за кордон слідом за своїми паскудними хазяями!

– Ніно, Ніно, ти про що?! Яка ж я посіпака?.. Отямся!.. – спантеличена несподіваною злістю рідної сестри, спробувала напоумити її пані Віра. Але звісно ж, ця жалюгідна спроба виявилася марною.

– Ти! Посіпака фашистська! Курва бандерівська! – загорлала «радянська» бабця іще дужче. – Ви тільки погляньте на неї: у вишиванку вона вирядилася, бачте… Та недарма ж твоя вишиванка червоно-чорним розшита: червоні нитки – це кров наша, а чорні – це попіл від наших міст і сіл, спалених твоїми фашистськими хазяями! А ти їм прислужувати пішла!.. А вони тебе за це із собою забрали!.. А тепер якого біса приперлася?! Анумо геть забирайся з нашої землі, сволото! Ге-е-еть!

І здійнявши свій ціпочок високо над головою, немовби то був Караючий Меч в руці Батьківщини-Матері, бабця зробила крок до пані Віри. Оскільки ніхто не очікував від неї такого, здавалося, зараз станеться невідворотне… Але наступної ж миті ноги старенької підломилися в колінах, і потягнувшись вільною рукою до серця, вона впала на вуличний асфальт безвільним лантухом.

– Лікаря… – перелякано прошепотів хтось.

Дніпропетровськ, початок червня 1995 року

Погляд Генріетти Густавівни був сповнений болю і страждань, що зовсім не дивно: адже на лівій щоці у неї сидів здоровезний комар, прозоре черевце якого просто на очах наливалося червоною кров’ю паралізованої жінки. Скосивши очі донизу, вона прекрасно бачила комашку, проте зігнати її була не в силах, попри найпалкіше бажання…

– Що, Густавівно, мучаєшся? – презирливо спитав Арнольд, який тепер звертався до матері тільки у такому тоні. – Ну нічого, нічого, терпи, від тебе не убуде… Чи тобі шкода цієї крапельки крові для цієї комарихи?.. До речі, ти знаєш, що кровопивством займаються виключно комарині дівчата?! Знаєш чи ні?..

В материних очах не було нічого, окрім німого прохання зігнати нарешті кляту комашку. Однак Арнольд продовжив незворушно:

– Нічого, нічого, потерпи, не жмотися. Комариха виссе трішечки твоєї крові, й у тебе на одну мізерну крапочку знизиться кров’яний тиск. А це невеличке кровопускання вбереже тебе від повторного інсульту. Розумієш, Густавівно?! Можливо, якби тебе вдруге шляк трафив, ти би швидше подохла й нарешті звільнила мене від необхідності сидіти з тобою, примусово жевріти в клятих чотирьох стінах нашої вбогої халупи, яку всі вважають розкішним окремим приміщенням!.. Звісно, ти й без того подохнеш рано чи пізно…

Арнольд критично оглянув матір і констатував:

– А втім, ти, схоже, збираєшся назло мені подихати пізно, а не рано… Шкода, дуже шкода! Я б нарешті вирвався із цього примусово-добровільного ув’язнення та придумав, що робити зі своїм життям. Бо якщо зараз комариху цю вбити… Бач, яка справа: це ж доведеться тебе по щоці ляснути! А як я промажу й поцілю в твоє око?! В твоє б***ське ненависне око я-а-а-ак вріжу щосили!.. Що тоді буде, Густавівно, ти розумієш?! У тебе око витече, потім загниє, і ти нарешті подохнеш. Так, подохнеш!