Котигорошко - Василь Дмитрович Кожелянко
— Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!
Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.
— Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу, пане Горохію.
Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.
Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?
— Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.
— Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?
Ярина слухала відповідь, мовчки кивала головою і дивилася своїми зеленими очима поверх окулярів на Котигорошка.
— Зрозуміло. Коли виїжджаєш? Вже? Щасливої дороги! Ярина поклала слухавку, перш ніж Котигорошко, що підвівся, встиг вихопити її у неї з руки.
— А ти своїх солдатських звичок не кидаєш, Вишнеславе, — докірливо похитала головою Ярина, — хоча й ніби президент великої держави. Чи уже не великої? Ти мене налякав, я ледь охорону не викликала. Хоча чого тут дивуватись, зважаючи на твої подвиги, на те, як ти до влади прийшов, очікувати шляхетних манер не варто. Не забажала Ярослава з тобою розмовляти! Каже, ніколи їй. Це справді так, бо вона уже в дорозі до Відня. На авті свого друга — командира телесіянської варти майора Архікрилатія. Він, до речі, атлантидець, один з кількох тисяч, які дивом врятувались після твого «подвигу» по знищенню цілого континенту і сотень мільйонів людей.
— Це була війна, — буркнув нарешті Котигорошко, що сидів на краєчку стільця. Він був блідий і згорблений. Старий нещасний чоловік.
Ярина почала перебирати на столі якісь папери. Котигорошко ще трохи посидів, а потім важко підвівся і мовчки попрямував до дверей.
— Другий аргумент, — промовила Ярина.
— Що? — обернувся Котигорошко.
— Я тобі продемонструвала, радше ти сам побачив, що твій перший аргумент на виправдання твого приходу сюди спростовано. Тепер я хочу зреагувати на твій евентуальний другий аргумент.
Котигорошко підійшов до стільця з наміром сісти.
— Сідати не обов'язково, — несподівано промовила Ярина, — бо наша розмова буде недовгою. Хоча, — вона мстиво посміхнулася, — у твоєму віці важко стояти, тому сідай.
Котигорошко почервонів, не сів, лише оперся на бильце стільця.
— Отож ти, Вишнеславе, можеш сказати, що хочеш покаятися за скоєне і прийняти телесіянство. Мало того, ти як повновладний диктатор України можеш навіть проголосити телесіянство державною релігією замість дискредитованого законослужництва. Ось цього я й найбільше боюсь. Бо якщо так станеться, то за сто-двісті років телесіянство перетвориться у суху догму — складову державного офіціозу. Тебе кооптують до лику святих як царя, що запровадив телесіянство в Україні, а відповідальність за кару Телесія перекладуть на якогось поганого атлантидця, скажімо, на того самого нещасного Дактиліяна. Тому, прийнявши телесіянство, ти не розчулиш ні мене, ні свою дочку Ярославу. Та заборонити це я тобі не можу, роби, що маєш робити. У Києві є телесіянська громада з єпископом, тож звертайся до них. Я тобі ні допомагати, ні заважати не буду. А тепер йди!
— Але ж я не збираюсь приймати телесіянство! — розпачливо вигукнув Котигорошко.
— Тим швидше йди собі, — жорстко сказала Ярина і рішуче підвелась.
Котигорошко дуже повільно, раз по раз оглядаючись, вийшов.
Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив.
