Дебілка - Вікторія Андрусів
– Твій Юрко, дітино, коби мав розум, не поліз би на сухоє дерево, шо вже третій рік не родить… А я у тім саду виросла – колись він хазяйським був, доки калгоз го не забрав… А теперька й калгозу ниє – никому нич не треба… У цім саду я і Юльчу свою породила, Царство юй небесноє, – у кутиках бабиних очей стало мокро, і Юлішка здивувалася – вона ніколи не думала, що незряче око може плакати.
– А де твоя Юльча? Мене теж Юльчою звати, лем мама ня Юлішков кличе, а та босота, – кивнула у бік галявини, – шмаркльою дражнить…
– Моя Юльча пішла зі світу, як хижа погоріла… Та де там хижа – то були хороми…
– Ти мала хороми?!! – дівчисько роззявило рота від здивування, присунулося ближче до баби, загубивши залишки страху та даючи знати, що не піде нікуди, не дізнавшись історію до кінця. Навіть не помітило, як на галявині запанувала тиша – шкідників наче вітром здуло від одного здогаду, про що може домовлятися ображена «шмаркля» зі страшною босорканею.
– То, дітино, не мої були хороми, ґаздівські… Я у тих хижах змалку росла – з тих пір, як ім ся обстала без вутці й без матері, – Могдушка дивилася десь у далечінь, поза яблуневий сад, наче намагалася розгледіти там своє далеке дитинство… Попри фізичне каліцтво пам’ять її залишилась чистою, зберігаючи все до найменших дрібниць і готуючись забрати ті спомини-спадщину у могилу… – Взяли ня до себе чіношні [106] ґазди, багатії на усе село, худобу сокотити… Там, у хліві, я і спала… Лем панія вже тогди слабувала, і, як пішов ми тринадцятий рік, ґазда забрав ня у хижі, оби м жону му сокотила… Ба… Тамки не було вже шо сокотити – твар мала білу, ге піна у Тисі, а стать юй ся зсохла, ге тота покривлена йонатанка… Де би нє, кидь їла, ге потятко, дрібку… Нико ся й не зчудовав, як за пів-року пішла зо світу, збігла хутенько, ге молоко на шпаргейті… А ґазда дуже файний був, та все ми приповідував: «Ти, Могдушко, нигда вуд мене не йди, бо я туйки сам здичавію»… Була там і друга прислуга, айбо мене вун любив…
– Ти мені, бабо, ліпше розкажи, як хижа згоріла, – Юлішка йорзала від нетерпіння, і на її сукеночці, що ледь прикривала сіднички, лишалися зеленяві сліди від присидженої трави.
– Біда прийшла, дітино, вже із «совєтами»… А тогди, як панія умерла, а мене забрали у хижі, я сама жила, ге панія… То були найліпші дни у моєму житті…
– А хто такі «совєти», бабо?
– «Совєти», потятко, то така голота, же обсідала загарбані землі, ге та саранча… Вни хотіли вуд ґаздів ушиткой позабирати і поділити порівну, оби всі люди були єднакі – і той, хто спину гне з рання до ночі, і той, ко нич не робить, а лем паленку у себе заливать… А тих, котрі своє кровлю і потом зароблене не давали, охрестили «врагами робочого класу»… Але тобі це не мусай знати – Богу дяковати, минули ті страшні часи…
– А твуй ґазда теж став «врагом класу»?
– Став, Юлішко, став… Але то було потім… А тогди, як минув рік по смерти жони, ґазда став до мене лагідний, ге до рідної дітини… Бог му своїх дітей не дав, а кожній людині мусай когось сокотити – така наша людська природа… Єдного дня вун повідмикав ушиткі шифоньєри, де спочивало без хосну панікино цуря та й повів ми: «Узьми си, Могдушко, всьо, шо хочеш… Нашо доброві туйки без вжитку тліти… Тілько ти радости буде у сирітському життю…» Йой, шом ся направду радувала!!! Я такого шаття зроду-віку не виділа!!! Ані у найсолодщих снах!!! Як ім ся прибрала, як ім вийшла на ґанок – ґаздові аж дух сперло!!! «Та ти випозіруєш, ге справдішня панія!!!» – не диво, же ся зачудував, бо видів мене до того лем у старому цурьови… Та й гладив мене, та й цілював, та й приговорював: «Типерька ти будеш мойов маленьков паніков…»
– Бабо, ти мені про то, як хижа горіла…
– Зажди, дітино… Знаєш, же старій людині ниє з ким погуторити[107]… А пам’ять – ге вода, же камінь у потоці точить… Гострі кути зтирає, лишає серцевину, кістяк, котрий жодна сила у світі не годна розрушити… Цілював він мене отак та й до себе пригортав все частіше, але про це тобі рано знати… Мені було дубрі тамки і я розквітала, ге та півонія у керті… А пак… Єдного дня узрів, же ми черево стало набухати, поставив сперед себе і просто у вочі ся зазвідав: «Могдушко, дітино, ци ти тямиш, шо з тобов є?»… А я йому так само відверто у вочі: «Зреймо[108] тямлю… Я виділа, як сусідська Олена черевата[109] ходила, а пак ім бігала юй підсобити, як дітвак ся на світ Божий запросив… Панія, Царство юй небесноє, не годна була вам дитя породити тілько років, то я вам його вроджу», – і дивлюся на нього, оком не змигнувши… Раптом як ухопив він мене на руки, як почав кружляти хоромами, що аж дух сперло… Я йому на то: «Ви мене так дуже не вертіть, бо дітвака ми у череві збродите[110]…» А він від щастя наче розум стратив… А пак вродила м йому Юльчу…
– А яка була ваша Юльча? І де вна теперька? – дівча аж тріпотіло від цікавості, забувши про все на світі: й про шибеників, і про недавню образу, й про те, що давно минув час вертатися додому на обід…
– Юльча, дітино, була парадна… Вочка темні, кругленькі, ге дві ґомбічки[111], личко біленьке, молочне… Шо ти маву повісти… Дітвача, зачатоє у любови, не годно ся скаредним[112] вродити… Єдного дня, як комісари стали у порозі, ґазда загородив собов браму та й повів коротко і страшно: «Геть звідси. Не пущу… Хіба через мене переступите…» А на другий день засвіт сонця тягли го до баси[113]… Та й мене з Юльчов на руках на допрос забрали…
– А
