Дебілка - Вікторія Андрусів
…Малий Юрасик, розгублений через незрозумілі останні події, примостився поруч, гладив її по голові, перебираючи волосся, і заспокійливо повторював так, як не раз любила вона повторювати йому перед сном:
– Не реви[89], мамко… Скоро няньо ся верне і всьо буде дубрі…
ОПТ[90]Все було добре, поки до хати не принесли домовину… Мар’янин батько помер несподівано й легенько – такої смерті собі бажає кожна людина. З вечора ліг спати, а вранці вже був студеним. Мар’яна жалісно підвивала, і я її не чіпав: з усіх дітей старий любив Мар’яну найбільше – насамперед тому, що саме старша донька надала йому останній прихисток, не цураючись незручностей, що незмінно несе за собою старість. І допоки вна, неабияк бануючи, гріла воду, аби старого обмити, я мчав у інший кут села, до кума Миколи, що теслював, з проханням збити для тестя парадну домовинку. Під вечір витвір Миколиних рук було занесено у двір.
Домовина й справді вийшла парадною – світленька, гладенька, з ладно припасованих одна до одної ясіньових дощок. Від неї пахло свіжим деревом, лісовим мохом, ранковою росою і ще не знати чим, і я ходив навколо, обнюхуючи і милуючись – словом, від неї пахло життям.
Микола відносився до справи більш по-діловому, як справжній майстер, що прагне цілковитого задоволення від власної роботи. Оглядав домовину прискіпливим оком знавця, щось прикидав у голові, придивлявся, вираховував і знову оглядав.
– Ану лем, Іване, чи не буде закурта[91]?.. Твуй тесть десь такого зросту, як ти, ге? – вкотре обміряв, скрегочучи від старанності, аж висолопився язик, допоки не визріла ідея. – Знаєш шо, неборе? Ану лем лязь у неї, та й нараз увидиме, курта ци ні… Бо то якось неваловшно[92] нараз мерця у неї класти, а пак, кидь шось недубрі, назад виймати. Двічі єдного у труну класти – то недобрий знак.
– Ци ти вдурів, Миколо? – я аж сполотнів від несподіваної пропозиції – одна справа домовиною милуватись, та зовсім інша – у неї лягати.
– Бо ти, куме, сам винен… Коли у хижі кось на ладан дише, труну треба мати вже напоготові, оби пак не шатувати[93] і не нагаварятися[94], же то не так, і се не сяк… Труна – то діло делікатноє, до неї треба з терпінням і любов’ю братися, а не тоді, коли вже нагла [95] потреба стала…
– Тать вун, Миколо, нигда не хворів… Ко знав, же так без прєдупрєждєнія возьме та й умре… Ясно, же порядний чоловік такоє не учинить… Як є, так є… Айбо позерай, оби Мар’яна через оболок не узріла, же я у труну ся мощу, бо ґута її хопить услід за вутцьом, – і я, боязко озираючись на вікно, за яким клопотала над небіжчиком заревана Мар’яна, хутенько влігся у свіжовистругану домовину.
Микола обійшов мене навколо, перепитуючи:
– Но як тобі там, ци дубрі?
– По довжині дубрі, лем у плечах трохи тисне, – з виглядом експерта я оцінював кумову роботу.
– То нич… Людина все по смерти змаціцькається[96], а твуй тесть нигда череватим[97] не був… Всьо буде дубрі, я уже вижу… Вилізай…
Я виліз, і з почуттям виконаного обов’язку ми, обхопивши кумовий витвір руками з двох боків, понесли до хати. Верхню ж частину залишили назовні, підперши до ґанку. Микола не вгавав:
– Порядний ґазда, Іване, заготовлену труну все має мати у хижі… То не значить, же, кидь тобі п’ятдесятка стукнула, то вже ся ладити на той світ… Нє… Просто труна – це діло, як я вже казав, тонкоє… Туй важливо, оби дерево було сухоє і тоді дошку до дошки дається щільно припасувати – кожен хоче у гробі сухеньким лежати, а не так, оби ґрунтові води тя нараз залляли… Окрім всього, кидь майстер має час і натхнення, то годен і орнамент даякий на кришці вирізати, оби всьо випозірувало естетично… Та й прикмета є така серед дюдей – кидь маєш приладжену[98] труну заздалегідь, то довгі роки будеш жити… Позерай лем, кумо, яка парадна!!! Де покласти? – це вже адресувалося Мар’яні, котра, побачивши домовину, вже не втрималась і заголосила уголос.
– Мар’яно, я так старався, а ти ревеш… Кидь шось недубрі зробив ім, можеш нараз повісти… Айбо нико тобі ліпший гріб за пів-дня не зчинить[99]… Позерай… Такий, ге чічка… Дубрі… Гроші пак дасте, – трохи ображений Мар’яниним розпачем Микола пішов собі, а через тиждень, вже по хованню і по комашні, як грім серед ясного неба, кум став під моїми воротами, дбайливо вмостивши під парканом ще одну цілком свіженьку й пахучу, як попередня, домовину.
– Ци ти вдурів, Миколо? – я вирячив від подиву очі. Благо, Мар’яна була у керті і цього не бачила, інакше втратила б свідомість.
– Я собі знаєш шо подумав, Іване? – Микола потирав задоволено руки. – Труна їсти не просить, а у хазяйстві ся колись таки пригодить… Я добре видів, же Мар’яна носом крутить, як роботу мою увиділа… Ба што вна хотіла – оби за пів-дня я шедевр сотворив? А ця позерай, яка парадна – цілий тиждень над нею не розгинався, ще й орнамент вирізав – з оленьом, наш гуцульський, словом, всьо, як книжка пише… Таку труну не ганьба й у музеї виставити – шо казати, ручна робота, – Микола милувався домовиною, наче рідною дитиною, і я розумів, що мій супротив призведе до ворогування на роки.
– Але ж, куме… Я навіть не маю чим заплатити…
