АМтм - Юрій Романович Іздрик

Мені вже набридло його розпатякування.

— Готово, — сказав я, докручуючи останню клему.

— О д-дай нам д-д-днесь машкару в-в-ідповідну, — протягнув речитативом він.

Це вже було занадто.

— Слухай, старий, ти хотів радіо, ось маєш радіо, що робимо далі?

Він важко підійнявся з-за столу й підійшов до приймача, який я прилаштував просто на газовій плиті (звична архітектура світу втрачала сенс). Натис кнопку, — неймовірно, але запалилося зелене вічко, — і почав крутити коліщатко настройки. Річ ясна, в діапазоні довгих хвиль ловило тільки шепеляве ефірне шамотіння.

— Ось б-б-ачиш, я ж к-к-казав (хоч ніби, що я мав би бачити), ц-ц-це в-в-воно.

Він затинався щораз сильніше.

— Що «воно«?

— По-по-повідомлення. Ме-месидж.

— Ага… — тільки й знайшовся сказати я.

Нарешті він натрапив на якусь хвилю, фрагмент якоїсь передачі:

«…тож тримаймося й рушаймо — поки ще є час. А тепер на заперечення попереднього силогізму, річ тут непроста, стежте уважно, ачей із того вийде щось добре — якщо допустити, що в межах не-, проти- чи надприродних сил є ймовірність того, що теорія ймовірності не діятиме як чинник, тоді мусимо прийняти…»

Якби людина здатна була ідентифікувати свій тембр, довелося б визнати, що радіоголос був дуже схожий на мій власний, але я, звичайно, цього помітити не міг і тому зовсім не здивувався.

— Оце і є твій месидж? — запитав я приятеля, вже дещо нудячись.

— Т-т-та ні, це т-туфта, слухай далі.

«…випадковість і впорядкованість утворюють певну спілку, в якій ми впізнаємо природу. Протягом довшого часу сонце сходило приблизно стільки ж разів, скільки сідало, а орел випадав приблизно стільки ж разів, як і мат. А потім прибув посланець…»

— Ну просто як про тебе мовлено, — зіронізував я, але він тільки засичав, піднявши палець до уст. І справді, передача раптом урвалася, в ефірі щось заскреготіло, зашварготіло, забаламкало, немов хтось бив у табірний рельс, скликаючи зеків на обід, а потім знайомий тенорок сказав:

«Увага! Увага! В ефірі р-р-радіо ґа-Ґаґа. Працюють усі р-р-радіостанції… Передаємо м-м-міжреґіональне оголошення. Увага! Увага! Усім п-полеглим біля п-п-павільйону номер д-два (брутальна лайка)… Повторюю: усім, хто загинув б-б-біля павільйону номер два (нерозбірливі прокльони), наказано з-зібратися біля павільйону номер т-т-три. Повторюю. В ефірі радіо Ґаґа…

Підсвічені зеленим вічком приймача, ми дивилися один на одного й мовчали. Ну бо справді — що тут скажеш. Як тра', то тра'. Солдати наказів не обговорюють.

Поїзд втікачів

Он бач, яка кака намальована.

Гоголь. Вечори на хуторі поблизу Диканьки

Збитий з дошок стіл протягнувся через увесь вагон і майже перегородив прохід.

Тепер якби комусь закортіло вийти в тамбур чи до клозету, довелося б перебиратися через верх. Дошки були прикриті святковим випуском газети «Sondenborg Review», кілька пачок якої знайшлося в багажному відділенні, та пропаленими клаптями брезенту.

Лише в нашому кінці панувало відносне благополуччя: край стола застелений медичною цератою кольору вибляклої моркви; за серветки править рулон туалетного паперу — дефіцит не менший, ніж серветки; і звичайно ж, граньоні стакани в залізних підстаканниках — між візерунками дешевого литва можна розгледіти мисливців на снігу, собак, дерево із самотнім щигликом, ковзанку, сцени полювання, на вовків, здається.

Благополуччя це — маю на увазі церату і стакани, а не вовків — пояснювалося близькістю до купе провідників, де ґаздувала Кока — наша благодійниця, гостесса і принцеса. Язик не повертався назвати провідницею цю мініатюрну зграбну молоду жінку, ще не розповнілу, але вже готову до гормональних зрушень, які міняють зовнішність безповоротно. (Якщо її грати, то вже — потім буде пізно: не раз доводилося спостерігати, як міцно збиті сексовні крихітки перетворюються на квадратові тумбочки, в кращому разі, а зазвичай просто розлазяться, як залежані залізничні подушки.)

Отже, провідницею Коку язик не повертався називати, тому поміж собою ми нарекли її стюардесою — ідіоматично словом достатньо вульгарним, зате семантично — на порядок вищим за провідницю. Бо справді, навіть в собачих похідних умовах вона встигала доглядати за собою — не лише за пасажирами — і зараз єдина з-посеред тих, хто зібрався за столом, була вбрана в атласну сукню відтінку вороненої сталі (зверху, щоправда, мала накинутий службовий халат) з лелітками, з розрізом до стегна, сміливо декольтовану; свіжопофарбоване волосся мала заплетене в тисячу дрібних дредів, і пахло від неї не потом і кіптявою, як від більшості, а сортовою казахською травою і спеціями.

А потрібно сказати, що кожен із нас зі шкури пнувся, щоб виглядати відповідно випадкові. Бо випадок був вартий того. Бо отак, сидячи в пошарпаному вагоні, за дерев'яним столом, ми зустрічали Новий Рік. (З моєї нинішньої перспективи важко згадати, який саме — крутиться в голові цілком конкретне число: тисяча вісімсот дев'яносто п'ять, але я не певен, чи насправді йдеться про це століття, та й узагалі, чи про століття йдеться.)

Вагон нам трапився благий, розхитаний, цісарсько-королівський, він підскакував на стиках, як стара курва на клієнті, задихаючись, слинячись, метляючи цицьками, з останніх намагаючись довести, що гроші взяті недарма.

Підскакували і ми, підскакувало все, що стояло на столі. Тим більше, що грошей ніхто не платив.

Стіл був накритий майже розкішно: кілька бляшанок рожевого китайського спаму, проросла фіолетова цибуля, холодна варена картопля, котрою запаслися звечора на зупинках, вдосталь сухарів. Був також спирт і роздобутий Кокою ящик перетермінованого лимонаду, завдяки чому ми мали зухвалі плани зустріти нульову годину із «шампанським» і стрілити корком, бодай лимонадним, у новорічну ніч.

А в якості десерту на одній із газет, просто на шаржованому портреті королеви Англії була насипана добряча купка драпу.

Щоправда, як на такий продукт, компанія підібралася достатньо ліва (не в сенсі політичному) — нема нічого гіршого, як курити ґанджу з лівими, — але в дорозі, як то кажуть, Бог навіть великий піст попускає, не те що галімий прихід.

Тепер про лівих (не в сенсі політичному).

Намбер ван:

Військовий кореспондент, інтелігент, розумник, нервус, відчайдух — свого часу здався в полон під виглядом офіцера, був ув'язнений, ґвалтований, катований, ледве вижив і втік, зате його репортаж спричинив перегляд міжнародних норм поводження з полоненими. Зараз він був у чорному діловому костюмі, котрий невідомо для чого завжди возив за собою разом із чохлом та вішаком — мабуть, сподівався дочекатися урочистої прес-конференції з приводу закінчення бойових дій.

Секонд:

Особа невизначеного віку, подруга кореспондента, в цивільному житті