Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

Заледве я встиг зачинити дверцята піддувала, як почув гуркіт двигуна. У двір управи заїжджала машина. Я кинувся до відчиненого вікна кабінету, та враз інстинктивно відсахнувся. Потужне світло автомобільних фар засліпило очі, і відразу пролунав різкий насмішкуватий голос Ганса Кренке:

– Гер Вольф, прошу, вилазьте у вікно, унтер-офіцер Штольц вам допоможе. І майте на увазі, що приміщення управи оточене солдатами СС.

Моє серце на мить завмерло, а потім несамовито застукотіло. У світлі фар я побачив Данила Білопільського, який стояв біля двох есесівців. «Зрадник, він зрадник», – промайнула в моїй голові страшна думка. Я скочив з підвіконня у сніг і, ледь ноги торкнулись землі, рвонув убік. Та не встиг завернути й за ріг будинку, як щось важке впало мені на голову і світ, спочатку вибухнувши, за мить звузився до маленької яскравої крапки, за якою була лише глибока темна безодня.

Щось крижане враз охопило голову, і я прийшов до тями. Я лежав на підлозі, залитій водою, і свідомість поверталась до мене важко, якось ніби шматками. «Живий», – була перша думка. Й одразу ж за нею ще одна: «Що з Тарасом і Уласом?»

– Вставай!

Хтось боляче шарпнув мене за руку і різко звів на неслухняні ноги. Я ледь зміг розплющити очі і в ці шпарини побачив худого есесівця, який тримав мене перед собою під руки.

– Пішли, – розвернув він мене обличчям до дверей. – На тебе чекає гер Кренке.

Заточуючись, я з допомогою німця брів якимось коридором. Нарешті ми зупинились біля дверей, і, постукавши, німець завів мене в яскраво освітлене приміщення.

– Посади його на стілець і чекай за дверима, – почув я знайомий голос. Очі все ще не звикли до світла.

Худий есесівець посадив мене на скрипучий стілець і вийшов. Перед очима поволі вималювалось обличчя Ганса Кренке, який сидів навпроти за письмовим столом.

– Отже, – мовив Кренке, – ти зв’язаний з так званою повстанською армією і хотів підірвати німецьку управу. Самогубець! На тебе чекає зашморг, і то найближчим часом. Знаєш про це?

Я різко звів голову і подивився Кренке у вічі.

– Ми боремось за свою землю, яку ви, як і совєти, прийшли поневолити. Померти за неї – честь для кожного українського патріота.

– Ти дійсно так вважаєш? – після довгої паузи тихо запитав Кренке. – До речі, твої товариші Тарас Микитюк, Улас Кузьмук і Данило Білопільський уже розповіли про те, хто дав вам таке завдання і де штаб вашої так званої січі.

Я зціпив од відчаю зуби. Виходить, Тарас з Уласом теж в гестапо. Зусиллям волі я подавив важке зітхання, що рвалось із грудей, і випростався на стільці.

– Тарас і Улас ніколи не стануть зрадниками. Данило… Це він видав вам нас, гер Кренке?

Ганс Кренке зловтішно засміявся.

– Зараз це вже не має для тебе ніякого значення. Якщо ти нічого не скажеш про своїх спільників, тебе будуть катувати і врешті повісять. Ти усвідомлюєш це?

– Я вам нічого не скажу, – тихо, але твердо мовив я. – Бог дасть мені сили витерпіти страждання…

На честь дня Злуки я надягнув вишиту мамою сорочку і тепер сидів перед німцем у ній, густо политій кров’ю з розбитого обличчя. Закінчивши останню фразу, я взяв рукою нагрудну вишивку і, схиливши до неї голову, поцілував.

Кренке нервово сіпнув підборіддям і підвівся з-за столу.

– Фріце! – крикнув він. – У камеру його, до ранку.

У стінах володимирського гестапо я провів майже місяць. Щодня я очікував, що мене поведуть на страту. Це очікування було нестерпним, може, й гіршим за саму смерть. Та ще нестерпнішою була думка про те, що через зраду постраждали мої найближчі друзі, наша спільна справа.

Одного ранку, лік яким я вже втратив, до камери в супроводі есесівця зайшов Ганс Кренке. Я з натугою звівся на ноги, приготувавшись почути смертний присуд.

– Будьте за дверима, Фріце, – звелів есесівцю Кренке і з якоюсь задумою став розглядати мене.

– Годину тому, – мовив він безбарвним голосом, – повісили твоїх товаришів Кузьмука і Микитюка. Тобі й Білопільському смертну кару замінили на роботу на рурських шахтах…

Я скинувся і подивився у вічі Кренке важким поглядом.

– Чому ж не стратили мене? Я нікого не зрадив.

Кренке якусь мить помовчав і тихо відповів:

– Своїм помилуванням завдячуй фройлен Любофф Пєффцова. А ще – моєму старшому сину…

Увечері наглядач, який любив перекинутися зі мною кількома словами, оскільки я знав німецьку, приніс мені в камеру арештантську робу і сказав, що завтра мене з іншими засудженими відправляють потягом у Німеччину. Я попросив сусіда по камері, щоб той, якщо вийте на волю, передав якось моїм батькам вишиту сорочку. Це буде для них знаком, що їх старшого сина не стратили.

Зранку на залізничному вокзалі я востаннє побачив рідну землю. Нас, кілька сотень в’язнів, загнали у товарні вагони і, відразу ж зачинивши важкі залізні двері,