Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Отреп’єв. Бог зна хто і що, без будь-якого досвіду не лише в ратному ділі, а й у командуванні людьми, власне, їхнім тлумом. Тільки й того, що знав Святе Письмо і вмів гарно писати. Справді, феномен. В історії таких прикладів не густо. Коли б його доля і далі складалася так блискуче, як сам похід, Росія мала б ще одного видатного військового і державного діяча, неперевершеного монарха, може, й рівня Петра Першого. (Чи Петро був би йому рівнею!) Але не будемо поспішати, всьому свій час — перемогам і поразкам. У тім числі й поразці Дмитрія Івановича, вже як він став царем. (Для нього виявилося легшим взяти владу, аніж потім її утримати.)

Отож, Дмитрій Іванович, на все про все потративши трохи менше року — 11 неповних місяців, власне, десять, — здобувши ряд перемог зі своїм нечисленним, зібраним там і там військом, що складалося в основному з відчайдух, авантюристів, любителів легкої наживи і таких же пригод необтяжливих, якихось там конфедератів, каліфів на годину чи, радше, конкістадорів без спільної ідеї, воістину тріумфальним маршем увійшов до столиці. Увійшов, дотримуючись принципу давніх латинян: аут цезар, аут нігіль! Або цезар, або нічого! Увійшов в галасі вітань і радощів тамтешнього люду, який вбачав у Дмитрові чи не героя, царя-визволителя, за яким усі тоді — на перших порах — готові були іти в огонь і воду, і взагалі будь-куди. Хоч і до чорта на болоті! А вже на боротьбу за краще життя і справедливість і поготів. А ще через місяць, після того як він легко й без бою взяв Москву, 30 липня Дмитрій Іванович, сей везучий молодик, вінчався на царство царським вінцем. Урочисто і з додержанням, як би ми сьогодні сказали, усіх юридичних і процесуальних норм — себто законно.

Молодий, невідь-звідки взявшись, неодружений. Без цариці, тож йому належало ще одружитися, не відкладаючи се діло на потім. Крім першого вінчання — на царство, — мало відбутися ще й друге, шлюбне. Вінчання вінцем має кілька значень: крім основного, шлюбного церковного обряду, ще й акт покладання на голову вінця на знак високої влади (царської, королівської тощо). Ось таке, друге вінчання і було здійснене над Дмитрієм Івановичем, молодиком двадцяти з чимось років, який усього лише за 10—11 місяців, не поспішаючи, захопив не таке вже й слабке царство, як Московське, і на всіх законних правах був увінчаний короною на верховну монаршу владу.

Як пізніше — вже в іншому столітті і з іншого приводу — писатиме поет: «Да, были люди в наше время. Богатыри — не вы...» Правда, далі йде рядок, що прямо стосується нашого героя: «Плохая им досталась доля...» Але... Але про ту «плохую долю», що так швидко після його тріумфу після захоплення Москви (а втім, яке захоплення, коли столицю піднесли йому на синьому блюдечку із золотим обідочком), — вигулькне невідомо звідки, як з неба звалившись, жахна і неправдоподібно-незаслужена, — пізніше.

А тоді...

А тоді він був не лише на білому коні, а й на вершині — сліпучо-білій, для інших і за тисячу років недосяжній, — щастя, успіхів, неймовірного везіння. Іноді його аж насторожувало. Власне везіння. І він ні-ні та й непокоївся: так довго одній людині таланити не може — тут щось не так. За везінням неодмінно йде його антипод — невезіння. У житті людському завсігди світла смуга змінюється темнішою (чи й чорною) і навпаки. Людина має все спізнати — радість і біду... Але одганяв од себе ті лихі передчуття: пріч, пріч, я везучий! Я все можу, я не такий, як інші, вам до мене зась! Сказав колись — ще будучи ченцем Чудова монастиря, — що можу й царем стати, і — став. Спробуйте й ви утнути такий фокус, якщо у вас жижки не трясуться, — не вийде. Диво не повторюється на замовлення. Воно йде до того, хто сильний, одчайдушний і везучий.

Йому поки що щастило. Неймовірно. Але навіть на вершині свого чи не фантастичного на перших порах везіння він не забував далекий Самбір і юну дівчину-графиню з гарним йменням Марина, якою захопився з першого погляду. То було, як французи кажуть: ку де фудар — удар грому, любов з першого погляду... Ку де фудар! Маючи вдосталь жінок, ніколи в цьому ділі голоду не знаючи, вибір завжди у нього був широкий і — нате вам! Ку де фудар! Удар грому! Чи не тому він і не міг забути самбірське життя. Та й жінок і дівиць у Москві — вибирай — не хочу! Особливо дворянок і бояринь, а він... тільки й думав про ту самбірську юну графиню з гарним йменням Марина!

— Гонця! — гукнув він, як тільки-но був вінчаний на царство і ще не встиг завертітися-закрутитися у веремії гульбищ. — Негайно гонця! Найкращого і найвірнішого! На крилатому коні! Пора обрадувати Самбір! Ку де фудар! Удар грому! То хай і буде ку де фудар!!.

— Бабусенько Софієчко, чогось мені... сумно. Весело, а направду сумно. І наче тяжко на душі. Як ніби там... кішечка вередлива гострими кігтиками шкребеться — по серденьку моєму... Млосно мені... Скільки в Самборі повітря, та й у Карпатах його до безміру, а мені, як наче б... дихати нічим. Млію день у день, млоїть мене якась знемога... Сни негарні, лихі мені сняться... Ой, бабусенько Софієчко, розрадь мене, голубко сива.

— Знаю, знаю, хто тебе і що млоїть, — Москва тобі з думки не сходить — як там Дмитрик твій...

— Ой, бабусю, як ти гарно кажеш — Дмитрик... Слухала б тебе вік. Проте неспокій душу крає. Коли б знала, чи скоро він у Москву увійде — царем-государем російським? Чи не забув мене за своїми успіхами?

— Похід оружною силою — не прогулянка в гори на полонини.

— Воно й так, але... Коли Москва опиниться біля ніг царевича, чи не забуде він мене, провінційну баришню із Самбора? Та й що для нього тепер якийсь там Самбір? Глушина, край світу...

— А хто ще недавно танцював і співав, як отримував од Дмитрика листи: ах, ах,