Соня - Катерина Бабкіна
Скажи мені, що робити далі, ти ж розумний, освічений і високодуховний, думала Соня, концентруючи всі думки всередині себе, прориваючись крізь спазми і трем, крізь суглобовий біль і душевний параліч, скажи мені, що ти є, що ти зі мною.
І зосередившись з останніх сил, вона таки їх відчула – ці кілька кволих рухів другого серця, ніби останні краплі дощу на теплий пісок, ніби швидкі вмиротворені видихи старої, котра випадково прожила багато сотень років і от нарешті від цього звільнилася. Цього вистачило, щоби заснути до посадки – каламутним, мертвим сном, без сновидінь та думок взагалі.
Соня вийшла з літака у Франкфурті останньою й повільно подолала рукав та транзитну зону – треба було дістатися в термінал, в місце, де можна блювати. Повітря навколо Соні було таким же важким і каламутним, як нещодавній перелітний сон, – опір цього повітря долався складно, воно осідало на шкірі в’язкими гарячими плямами нездорового поту. Соні здавалося, всі дивляться на неї і знають, що вона зробила. Знають, як, знають, скільки разів і наскільки добре було. Кожен погляд був ніби удар у живіт чи в сонячне сплетення, тому Соню нудило дужче й дужче. Втім, можливо, нудило Соню не тому.
Вона замкнулася в кабінці й опустилася на коліна перед білим продезінфікованим унітазом. Навколо неї каталися по кахлях підлоги штучні очі, вона схилялася нижче й нижче і здригалася, вивертаючись знову, ніби так можна було позбутися всього, що сталося. Але було не можна.
За якийсь час туалетна кімната наповнилася хрипкими неприємними голосами – сів якийсь східний літак, й незліченне жіноцтво в чорному – так чомусь уявилося Соні, чепурилося й справляло природні після довгого перельоту потреби, переговорюючись, ніби зграя ворон. Соня старалася блювати тихіше – але хтось вирахував урешті її присутність і почав погрозливо сіпати ручку кабінки, бо жінок було більше, аніж кабінок, тож їм здавалося, затримуватися не слід, затримуватися не чесно. Соня повільно підвелася й, хитаючись, потяглася до кнопки зливу, їй негайно запаморочилося в голові, вона присіла на край унітаза, потім видихнула і підвелася знову. Вже натиснувши-таки кнопку ввічливості, вона побачила, як вир свіжої води закручує й тягне в світ таємних каналізаційних сполучень її червоний паспорт.
Але це було не страшно. Страшно було до того.
Минувши галасливих чорних жінок, перечіпаючись через їхні шелесткі блискучі крила, Соня вийшла, похитуючись, у термінал.
Потрібно було сховатися від усіх цих людей, котрі роздивлялися її, як кіно про їхній з Каєм брудний кровозмісний роман, сховатися, а краще зникнути. Бажано, зовсім. Перші двері, що трапилися Соні осторонь зони очікування, були непримітні, хіба позначені зіркою й місяцем.
У невеличкій кімнаті, в напівтемряві, на скромному дерев’яному столі лежав компас, а в кутку – зручні м’які молільні килимки, і їх наявність раз і назавжди переконала Соню, що Аллах всемогутній і милосердний. І дбайливий. Вона, не вмикаючи світла, постелила собі один килимок, лягла на нього і накрилася ще одним.
«Ти є? – спитала подумки Соня, але друге серце мовчало, втім вона й далі зверталася до нього, бо більше не було до кого: – Я тільки тут полежу, – казала вона, – поки Аллах не повернеться. Коли він повернеться, стане краще, і я піду, щоби йому не заважати, я ж із євреєм, хто його знає, як у вас між собою складеться».
Години без Аллаха були довгі й безрадісні. Соня то провалювалася в сон, то нервово прокидалася – їй здавалося, що Кай поруч, що він от-от усе дізнається й станеться щось погане, ще більш невідворотне, аніж те, що вже сталося з ними. Або вона теж намагалася дослухати другого серця – тільки воно мовчало, й тоді Соня думала – може, він не захоче мене після цього любити? Хто б захотів – ніхто, ніхто. Навіть під Аллаховим килимком вона потерпала від холоду, пронизливого, як спалахи прикордонних катерів, і чорного, як прокляті скелі, а дихання давалося їй так важко, ніби вона дракон і мусить випускати з себе вогонь знову і знову, бо хтось шле нескінченні смс, безжально та неощадливо.
І Аллах врешті з’явився. Був він низькорослий, лисий і бородатий, зовсім не древній, мав жовті великі зуби, носив темну смугасту сорочку, блискучі туфлі і ремінь з крокодилячої шкіри і говорив поганою англійською. Він запалив сліпуче біле світло й стурбовано схилився над Сонею. Борода в нього ворушилася.
– Тобі погано, тобі дуже погано, – перелякано сказав він, потримавши руку в неї над обличчям, але не торкаючись її. Нічого нового він Соні не повідомив. – Ти вся гаряча. Лікарів? Покликати лікарів?
– Не треба лікарів, – кволо і теж перелякано попросила Соня, уявляючи собі династію окулістів, – будь ласка.
– Що ти хочеш? – спитав він. Всемогутній і милосердний, він пропонував їй здійснення всіх бажань, але вона звикла задовольнятися малим. Тому попросила телефон.
– Етері, я спала зі своїм батьком, – врешті Соня виплюнула ці слова, й ніби трошки полегшало, особливо від того, що Аллах її не розуміє, – і ще загубила паспорт. Ніч скоро, я у Франкфурті, Аллах зі мною, він всемогутній і милосердний. У мене гарячка і весь час нудить. Я дуже хочу додому.
– Який термінал? – спитала Етері. – Катя за тобою
