Соня - Катерина Бабкіна

Я спала із власним батьком – Соня перекотила цю фразу піднебінням і не змогла сказати, а тоді ще раз виблювала від жаху і сорому. В голові у неї паморочилося, а всі відомі й невідомі суглоби, здавалося, набрякали невидимими, але болючими темними, як у Лалджети, ґулями.

З власним батьком.

Це було неможливо вимовити.

Замість цього Соня сказала правду:

– Слухай, Каю, – голос її звучав, ніби з могили, або як з унітаза, що було правдоподібніше з огляду на ситуацію, – там хлопчик на пляжі. Піди знайди його, будь ласка.

– Який хлопчик? – занепокоєно перепитав Кай.

– Мертвий єврей, – сказала Соня так переконливо, як тільки могла.

– Соню, тобі погано? – питав Кай дедалі занепокоєніше. – Який єврей, Соню?

– Мертвий, – повторювала вона, намагаючись стримати спазми, що піднімалися до горла від діафрагми. – Ну повір мені, будь ласка, там мертвий єврей, знайди його, Каю, будь ласка, це важливо.

І він їй повірив – він-бо завжди робив саме те, що потрібно. Соня почула, як його кроки, поспішаючи, віддалилися в бік тераси. Часу було обмаль.

Кілька секунд Соня витратила на душ, але холодна вода ані витверезила, ні позбавила болю – тупий, уповільнюючий, він, здається, стікав її тілом звідкись з горла, де перепиналися спазми, і вкривав шкіру щільно, до самих пальців рук і ніг. Соня старалася не торкатися Каєвих речей і не дивитися на них, ніби так могла передати йому якимось чином своє страшне знання. В кишеню джинсів, котрі ніяк не хотіли вдягатися на довгі мокрі ноги, вона поклала паспорт, взула перші-ліпші черевики і, завагавшись, відкрила все-таки Каєву невелику валізу. Грошей у ній було багато, очевидно, він, як і Соня, любив готівку, або, може, це було спричинено якимись нюансами бізнесу. Вона взяла стільки, скільки на її думку було потрібно, щоби потрапити додому за будь-яких обставин. Де документи на авто і чи існують вони взагалі, Соня не знала, але ймовірність того, що хтось дорогою до Салонік захоче їх побачити, була однаково менша, аніж та, що Кай, не знайшовши на пляжі жодного мертвого єврея або навіть знайшовши одного чи кількох, повернеться і спробує її зупинити. Соня боялася, що ці розтерті піднебінням гіркі слова виплюснуться, вискочать з неї, і тоді справді нічого не можна буде ані змінити, ні повернути, бо що ти випустив, що сказав – уже невідворотно існує, живе, всесильне, окреме від тебе. Втім, ані змінити, ні повернути будь-що було і так не можна.

Вона занадто різко натисла на газ, і машину повело, а може, це їй паморочилося в голові. Марево гойдалося над розпеченим асфальтом, від’їхавши досить далеко, вона побачила у дзеркалі вже зовсім маленьку постать. Кай вибіг на дорогу, здійнявши руки в якомусь чи то розпачі, чи то гніві. Соня додала швидкості, авто знову повело, і Кай зменшувався і зменшувався й урешті за плавним поворотом зовсім зник.

Нудило весь час, в очах пекло від сонця, Соня відкрила вікно, пускаючи в машину теплий запах горілого повітря навколишніх скель і дух сухої трави. Хай він краще думає, що вона взяла і втекла через те скляне око, страшне, світле, яке котиться і котиться тепер їй в уяві, повільно котиться по білих кахлях. Хай він краще думає, що вона його більше не хоче, такого одноокого, порізаного, беззахисного. Хай він думає, що вона взагалі ніколи не хотіла його, а просто так вийшло. Вона була на його боці, тільки на його боці. Хай думає що завгодно, тільки не те, що є насправді.

Напівпрозорі, просторі, повітряні приміщення аеропортів завжди заспокоювали Соню, налаштовували на конструктив – тим-то й стало її, попри запаморочення, нудоту і якусь наростаючу вібрацію страху всередині, купити й оформити квиток, правда, з пересадкою, але цілком прийнятний квиток додому. Вона ще не помічала дивних, часом співчутливих, а часом згиджених поглядів працівників аеропорта й інших пасажирів – з примруженими очима, довгим мокрим волоссям, без багажу чи бодай ручної кладі, Соня справляла враження чи то п’яної, чи хворої, іноді, звісно, люди поверталися й такими з прибережних курортів, але не часто. Тіло її зосередилося на найпростіших можливостях, реалізація яких уже викликала певні складнощі: прямоходіння, придушення спазмів чи то до сліз, чи то до блювоти, координація рук і ніг, котрі помітно тремтіли або розслаблялися зненацька, зраджуючи рівновазі чи напрямкам, врешті відчайдушне намагання не присісти будь-де, не поринути в сон, з якого не захочеться прокидатися більше ніколи. Візовий офіцер попросив Соню показати йому обличчя й, зустрівшись із нею поглядом, чомусь опустив очі.

– У вас все нормально? – сказав він, якось, правда, навіть без запитальної інтонації, ставлячи печатку їй в паспорт. У Соні завжди було все нормально, от тільки не цього разу.

Сусіди Соні в салоні літака висловили бажання змінити місце, щойно посадка була завершена, – тоді вона, ігноруючи вимоги безпеки, підняла ручки і лягла, згорнувшись і прикривши живіт, на всі три сидіння. Стюардеса пройшла повз і не сказала нічого – що, в принципі, не було можливим, усі мають злітати сидячи, із застебнутими ременями, піднятими спинками і завісами ілюмінаторів та складеними столиками, народжені літати дотримуються цих простих правил механічно і з посмішкою. Соня відчула себе невидимою, як та душа, котрої ніде не хочуть. Може, це і є те, що стається з людьми після того, що скоїла Соня? Що взагалі з людьми після цього стається?

Літак покотився швидше і швидше, практично одразу відірвався від землі й опинився над нескінченним морем, світло наповнило салон, золоте, нікуди було від нього сховатися. Соня заплющила очі. Десь за ілюмінатором, купаючись в усьому цьому світлі, пролітали важкі ангели й останні пелікани, але їм не було діла до Соні –