Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері
Марілла думала про минуле своє життя: суворе, та все ж доволі щасливе дитинство, про мрії, що їх вона ревниво приховувала, про марні сподівання дівоцтва, про сірі й одноманітні роки зрілого життя. І про приїзд Енн — жвавої, палкої дитини з розвиненою уявою і спраглим любові серцем, дитини, що принесла із собою новий світ образів і фантазій, яскраві барви, тепло та світло, з якими сіра порожнеча існування розквітла, мов троянда. Марілла відчувала, що зі своїх шістдесяти років насправді жила вона лише ті дев’ять, що минули після появи Енн у її домі. І завтра ввечері Енн знову буде тут.
Кухонні двері відчинилися. Марілла підвела очі, сподіваючись побачити пані Лінд. Та перед нею стояла Енн — висока, з вогником в очах і букетом фіалок та пролісків.
— Енн Ширлі! — вигукнула Марілла. Уперше в житті вона здивувалася так, що не змогла стримати своїх почуттів: схопила свою дівчинку в обійми і, зім’явши квіти, притиснула її до грудей, ніжно цілуючи руді коси й миле обличчя. — Я чекала тебе тільки завтра. Як ти дісталася з Кармоді?
— Пішки, найдорожча Марілло. Хіба не робила я так десятки разів, коли навчалася ще в семінарії? Завтра поштова карета доставить мою валізу. Я раптом так захотіла швидше опинитися вдома, що приїхала на день раніше. О, це була така гарна прогулянка в травневих сутінках! Я затрималася на пустищі й зібрала ці проліски, а тоді пішла через Долину Фіалок — вона зараз так рясно цвіте… які ж вони гарні, мовби кольором їх налило саме небо. Понюхайте, Марілло — насолодіться їхнім ароматом.
Марілла із чемності понюхала, проте Енн її цікавила явно більше, аніж фіалки.
— Сідай, дитино. Ти, напевно, дуже втомилася. Зараз я дам тобі повечеряти.
— Як гарно сходив нині місяць поза пагорбами, Марілло! І — ох, як солодко співали жаби всю дорогу з Кармоді. Я люблю їхню музику. З нею пов’язані усі мої найщасливіші спогади про минулі весняні вечори. І про той вечір, коли я щойно вперше приїхала сюди. Ви пам’ятаєте, Марілло?
— Пам’ятаю, — виразно проказала Марілла. — Навряд чи я колись його забуду.
— Того року вони так невгамовно виспівували на болоті й біля струмка. Я слухала їх надвечір при вікні у своїй кімнаті й дивувалася, що їхній спів може бути такий радісний і сумний водночас. Як добре бути вдома! У Редмонді було чудово, у Болінброку — розкішно, та все ж Зелені Дахи — це рідний дім.
— Я чула, що Гілберт не приїде цього літа додому, — сказала Марілла.
— Ні, — щось у тоні Енн змусило Маріллу глянути на неї пильніше, проте увага дівчини, здавалося, була прикута до букета, який вона саме ставила у вазу. — Погляньте, хіба вони не дивовижно гарні? — квапливо заговорила Енн. — Рік — мов книжка, правда, Марілло? Весняні сторінки написані пролісками й фіалками, літні — трояндами, осінні — червоними кленовими листками, а зимові — гостролистом і вічнозеленими гілками сосон.
— Чи добре Гілберт склав іспити? — не вгавала Марілла.
— Дуже добре. Він був найперший у своїй групі. А де ж двійнята і пані Лінд?
— Рейчел і Дора в пана Гаррісона, Деві в Болтерів. А ось і він, здається, біжить.
Деві увірвався в кухню, побачивши Енн, зупинився, а тоді кинувся до неї з радісним криком.
— Енн! Я такий радий, що ти вдома! Слухай, Енн, я з осені виріс на цілих два дюйми! Вчора пані Лінд мене міряла стрічкою, а ще бачиш, Енн — переднього зуба немає. Пані Лінд прив’язала до нього нитку одним кінцем, а іншим до дверей, а двері зачинила. Я продав його Мілті за два центи. Він збирає зуби.
— Та нащо це йому зуби? — здивувалася Марілла.
— Щоб було намисто вождя для гри в індіанців, — пояснив Деві, умощуючись на колінах в Енн. — У нього їх уже п’ятнадцять, і решта всі теж пообіцяли свої зуби йому, коли випадуть, тож мені й починати збирати не варто. Але ті Болтери вміють за справи братися.
— Ти чемно поводився в гостях? — суворо запитала Марілла.
— Так, але знаєте, Марілло, я геть утомився бути чемним і хорошим.
— Бути поганим ти втомився би значно швидше, Деві, — мовила Енн.
— Зате хоч весело було б, — правив своєї Деві. — А потім я міг би розкаятися.
— Деві, каяття не позбавляє наслідків того, що ти був поганий. Ти ж пам’ятаєш, як торік прогуляв урок у недільній школі? Ти сказав мені тоді, що поганим бути нецікаво. А що ви з Мілті робили сьогодні?
— Рибалили й ганяли кицьку, і шукали яйця, і ще кричали, щоб луна пішла. Там коло лісу, за клунею Болтерів, така чудова луна. Слухай, Енн, а що таке луна? Скажи, я хочу знати.
— Луна, Деві, — це прекрасна німфа, котра живе далеко в лісі й сміється зі світу, пробігаючи між пагорбів.
— А яка вона на вроду?
— У неї чорні очі й коси, але шкіра біла, як сніг. І жоден смертний не може побачити, яка вона чарівна. Вона прудкіша за лань, і лише голос — ось усе, що нам відомо про неї. Можна почути його надвечір, почути, як вона сміється попід зорями, та її ти не побачиш. Вона тікатиме від тебе й лише сміятиметься десь із-над сусіднього пагорба.
— А це все правда, Енн? Чи брехня? — запитав Деві, широко розплющеними очима втупившись у неї.
— Деві, — розпачливо мовила Енн, — невже тобі бракує глузду, щоб відрізнити казку від брехні?
— Тоді що відповідає мені поза клунею в Болтерів? Скажи, я хочу знати, — не вгавав Деві.
— Коли ти трішки підростеш, я все тобі поясню.
Згадка про вік повернула думки хлопчика в інше русло. Трохи поміркувавши, він із серйозним виглядом прошепотів:
— Енн, я хочу одружитися.
— Коли? — так само серйозно відповіла Енн.
— Звісно, не раніше, як виросту.
— Це добре, Деві. А хто ж твоя дама серця?
— Стелла Флетчер, вона зі мною в одному класі. Слухай, Енн, вона така гарна, ти ще такої не бачила. Коли раптом я помру, перш ніж виросту, приглянь за нею, добре?
— Деві Кіт, не мели дурниць, — суворо урвала його Марілла.
— Це не дурниці, — ображено запротестував Деві. —