Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

що я відчував, коли переміг своє бажання, — але то було щось на кшталт табу, мені здавалося, що, підійшовши до нього, я вступлю в небезпечну зону. Одначе шкодую, що не пішов, мені здається тепер, ніби це могло мене врятувати. Від чого, власне, врятувати? Та від цього ж: тепер я не думав би увесь час над тим, чому ж я таки не встав, і знав би іншу відповідь, замість безперервного куріння, диму і марної невиразної надії, яка іде за мною вулицями, як шолудивий пес. 2

Oú sont-ils passes, les becs de gaz?

Que sont-elles devenues, les vendeuses d’amour?[42]

VI, I

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила пити якийсь тонік, а Ірмині батьки (вони мали будиночок на острові на річці Парана) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарською фарбою, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіан і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з очей і голосу Жозіан, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глибині галереї, в довгому сірому плащі, що захищав від мокрого снігу.

Жозіан була не з тих, хто докоряє, що ти довго не приходив, і я питав себе подумки іноді, чи помічає вона час. Ми вернулись попідруки до Галері Вів’єн і піднялися нагору, але пізніше зрозуміли, що нам не так гарно, як раніше, і вирішили, мабуть, що це через тутешні тривоги: війна була неминуча, чоловіки йшли в армію (вона говорила про це поважно, казенними словами, з пошаною і захватом невігласа), люди боялися, злостилися, а поліція ніяк не могла впіймати Лорана. Щоб утішитися, страчували інших, наприклад, отруйника, про якого стільки базікали в кав’ярні на вулиці де Женер у дні судового процесу. Але страх никав по галереях, нічого не змінилося від нашої зустрічі, навіть сніг ішов як тоді.

Щоб втішитися, ми пішли гуляти, холоду ми не боялися, а їй треба було показати нове пальто на кожному розі, де її подруги чекали клієнтів, хукаючи на пальці і гріючи руки в муфтах. Ми не часто ходили ось так бульварами, і я подумав, що серед вітрин все ж якось спокійніше. Коли ми пірнали в завулок (адже треба показати пальто і Франсін, й Ліліан), ставало страшніше, але нарешті обнову всі подивилися, і я запропонував піти до кав’ярні, і ми побігли вулицею дю Круассен, і звернули назад, і сховалися у теплі, серед приятелів. На щастя, про війну в цей час підзабули, ніхто не співав брудних куплетів про пруссаків, було так гарно сидіти з повним келихом, недалеко від пічки, і випадкові відвідувачі пішли геть, залишились тільки ми, кого господар мав за своїх, тутешні, і Руда просила у Жозіан пробачення, і вони цілувалися, і плакали, і навіть дарували щось одна одній. Ми були ніби сплетені в гірлянду (згодом я збагнув, що гірлянди бувають і жалобні), за вікном ішов сніг, бродив Лоран, ми сиділи в кав’ярні допізна, а опівночі взнали, що господар рівно п’ятдесят років простояв за шинквасом. Це треба було відзначити. Квітка спліталася з квіткою, пляшки множилися, їх ставив господар, ми шанували його дружбу і старанність, і о третій годині п’яна Кікі співала опереткові арії, а Жозіан і Руда, обнявшись, ридали від щастя й абсенту, і, не звертаючи на них уваги, Альбер вплів нову квітку, запропонувавши вирушити до паризької тюрми Рокет, де рівно о шостій страчували отруйника, і господар розчулився, що піввіку чесної праці увінчуються так знаменно, і обіймався з нами, і розповідав про те, що дружина його померла в Лангедоку, і обіцяв найняти фіакри.

Потім пили ще, згадували матерів і дитинство, їли суп з цибулі, зварений на славу Рудою і Жозіан, поки Альбер і я обіймалися