Рогнеда - Валентин Лукіч Чемеріс
Красуня необачно відмовилась іти за Володимира, тож була взята силоміць.
Еротоман (хворобливо підвищена статева збудливість, психічний розлад на еротичному ґрунті) при верховній владі – це завжди трагедія для підданих і водночас фарс, що закінчується психічним розладом.
Був такий падишах в Османській імперії[2] – Ібрагім Божевільний (роки правління 1640–1648).
Як і великий князь Володимир, Ібрагім Божевільний мав сім чи вісім тільки офіційних дружин і безліч наложниць, що їх навіть євнухи не в змозі були порахувати (одні «вилітали» з гарему, інші туди прибували – постійно). Ібрагім був схиблений на еротиці й володів ненаситним сексуальним апетитом.
Улюбленим заняттям султана було таке: усадовивши голих-голісіньких наложниць посеред двору, він стрибав біля них хвацько та вправно і голосно іржав жеребцем.
Власне, молодого жеребчика з себе вдавав. Набігавшись, хапав першу-ліпшу і на очах у решти та охорони палацу валив її на землю, а після статевого акту зашарпану наложницю євнухи викидали з гарему в сад, а потім – і за паркан.
Найбільше султана збуджували повняві жінки. Їх вишукували для нього по всій імперії – найогряднішою жінкою, яку привели до нього, була «Цукерочка» вагою 160 кг. Як запевняв падишах – солоденька.
Крім безкінечних любовних утіх, еротомана на троні більше нічого не цікавило, і державними справами він ніколи не займався. Дні і ночі його минали в гаремі.
Що ж, кожному, як кажуть, своє.
Бігав-бігав, іржав і – добігався та доіржався…
Правляча верхівка Османської імперії, якій урвався терпець, улаштувала змову проти Ібрагіма, схибленого на жінках. І задушила його (оскільки проливати кров султанів було заборонено) шовковим шнурком.
Князь Володимир мав сім лише офіційних дружин, що народили йому дванадцятеро синів… Чотирьох з них – від вже згадуваної Рогнеди.
Титул її: княжна Полоцька, княгиня Київська.
Віросповідання: християнство.
Народилася: бл. 960 року (Полоцьк Полоцького князівства).
Померла: бл. 1000 року (Ізяслав, Полоцьке князівство Київської Русі).
Із роду Рогволодовичів.
Ім’я при народженні: Рогнеда. У заміжжі отримала ім’я Горислава.
Перед кончиною постриглася в черниці під ім’ям Анастасії.
Батько: Рогволод, князь Полоцький.
Мати: ім’я невідоме.
Чоловік: Володимир Святославич.
Діти: Ізяслав, Ярослав, Всеволод, Мстислав, дочки Предслава, Премислава.
І от дивно: маючи, як уже мовилося, сім жінок, не беручи до уваги 800 наложниць, кохав по-справжньому (аж самому навіть дивно було) – лише одну (так воно, очевидно, й має бути) Рогнеду. Ту, яку силоміць збезчестив, поглумився з неї привселюдно, а тоді – покохав на все життя. Навіть і тоді її продовжував кохати, коли вона ледь не заколола його сонного. Дивом тоді він врятувався.
Отож князь у пориві ніжності (а таке з Володимиром хоч іноді, а траплялося) називав її любкою-голубкою. Правда, дикою.
– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бідкався.
Їй це подобалось.
– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоєю…
– А ось і приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.
– Але я… Я не лошиця.
Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби він її вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж їй чинити спротив? Вороття вже немає.
Тож хай приручає її швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Києві, на Русі його. А може, вже відчувала до нього, супостата й насильника, прихильність – це ж треба! Як швидко він її впокорив… Рогнеда боялась і страшилась того нового, досі невідомого їй почуття, що в неї почало народжуватися – разом із його дитям, що вже носила під серцем.
Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить її всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею київською, бо тії Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немає – вона лишилась десь там, далеко. В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.
Чи, може, праві ті, котрі заявляють: що не кажіть, а кохання таки є у світі білому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.
Сказання перше.Сватались до Рогнеди два брати, два князі, два Святославичі
Як воно було із тим сватанням? Зазвичай отак.
Сват: «Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Якось дома у нашій землі випала пороша.
