Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

Він також не знав, що казати. Коли так, то всі сподівання на те, що гетьман змінить свою думку і його можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя настало — міняється, неначе подув вітру!..

— Так, іще одне… Хочу тобі сказати… — В’язлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.

— Я слухаю, — відчув щось недобре Петлюра.

— Скоропадський хоче тебе заарештувати, — витиснув із себе міністр.

Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.

— Як? Знову? — нервово всміхнувся він.

— Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх під’юджуєш, — сказав Андрій Григорович.

— Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, — Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.

На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхами — і по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими…

Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із ним — командир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький[5]. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра Вікторовича, руки час від часу лягали на офіцерський наган, котрий він тримав у себе на колінах. Кожен поворот, кожен вигин дороги, кожного стрічного вони разом із Симоном Васильовичем підозрювали у змові; здавалося, ось-ось вони почують рев двигуна позаду. І тоді доженуть їх і схоплять, доставлять до гетьмана, а той вирішить їхнє питання надзвичайно швидко — двома пострілами в потилицю.

— Як думаєш, варта вже шукає мене? — перервав мовчанку Петлюра.

— Коли не шукає, то готується, — відповів Осецький.

— Правда, правда… Головне, щоб нам усім зібратися. Січовики нас зустрінуть? — непокоївся Симон Васильович.

Він тривожно поглядав на співрозмовника, що закутався в шинель, піднявши комір. Осецький заплющував очі й намагався глибоко дихати, щоб стримати вібрацію каменя, який тиснув у грудях.

— Зустрінуть. Віриш, Симоне Васильовичу, піднесений дух у них, не втрачають надії, — мовив командир.

— Дуже на це сподіваюся, — відповів Петлюра.

Це був час довгих розмов, сутінкових слів і душевного неспокою. Двоє їхали в машині, обабіч текли осінні ліси, жовте лахміття висіло на гілках. Тривожне очікування природи перед зимою дивним чином збіглося з очікуванням у їхніх серцях.

Цього вечора у військових бараках січових стрільців, розташованих неподалік від залізничного вокзалу Білої Церкви, стояв гомін. Приїзд Петлюри наробив чимало галасу. Гайдамаки виходили назустріч, простягали свої сухі, натруджені руки; у їхніх очах було стільки надії! І як же влаштовано людину: вона потребує щоденної порції уповання на світле; жадає насититися соком надії, тому що це і є еліксир життя!.. Вісім сотень бійців вишикувалися перед Симоном Васильовичем, і густий туманний серпанок витав над їхніми головами…

На зборах Національного союзу пристрасті завирували ще дужче. Винниченко багато разів підводився за столом і виголошував чергову промову, Микола Шаповал[6] розповідав про зраду гетьмана. Він емоційно стукав по столу, вимагаючи покарання для Скоропадського, тому що той зрадив інтереси робітничого класу.

— Це зрада не тільки України, а й усієї соціалістичної революції. Так, я твердо заявляю, що ми, соціалісти, — я і Володимир Кирилович — докладемо всіх, Господи ти Боже мій, усіх зусиль, щоб знести цього маріонеткового гетьмана! Так, і ніяк інакше! — Шаповал нависав над столом і немовби припечатував долонею кожне слово.

— Правильно! Правильно! — підтакував Винниченко. Він давно вже задумав створити новий державний орган — Директорію, маючи за взір французьку революцію. На чолі повинні стати кілька директорів, які керуватимуть Україною до виборів.

Осецький сидів мовчки. Підвівся Євген Коновалець[7] і розповів, як напросився на аудієнцію до гетьмана й переконував його скасувати федерацію з Росією.

— Отож, шановне зібрання. Кажу я йому це, а він хитає головою і всміхається. Розповідаю, що не погодяться гайдамаки з його наказом, — як об стінку горохом. Як є, так і є! — повільно промовив Коновалець.

— Ах! Смішним, дріб’язковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, — закричав Винниченко. — Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!

У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:

— Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними,