Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Намальована Гайсмаром картина в цілому правдоподібна, проте схема її надміру жорстка. І передусім це стосується однозначно негативної оцінки роману «І сонце сходить», книг оповідань «За нашого часу» (1925), «Чоловіки без жінок» (1927), «Переможець нічого не здобуває» (1933), новели-повісті «Сніги Кіліманджаро» (1936), нарисових книжок «Смерть пополудні» (1932) та «Зелені узгір'я Африки» (1935). (Роман «Прощавай, зброє» (1929) Гайсмар схильний до певної міри виділяти з цього ряду).
Хемінгуей і справді більшу частину життя (до речі, не тільки до, але й після того як брав участь у громадянській війні в Іспанії) прожив за межами Сполучених Штатів. Але це не означає, ніби він — блудний син цієї країни, щось на зразок емігранта. Адже де б він не був — в Італії, Франції, Іспанії чи на Кубі — він скрізь писав про американців, що, як і він, жили в цих країнах. Взагалі, якщо не брати до уваги Фолкнера, Хемінгуей — можливо, найбільш американський серед американських письменників XX століття. Як людина і як письменник він був найтісніше зв'язаний з традиціями американських піонерів, з тими своїми предками, які сокирою прокладали шлях крізь праліс, які зі своїми грубо збитими фургонами простували безмежною прерією. Вони тяжко працювали, воюючи з дикою природою і ризикуючи на кожному кроці. Від тих піонерів — свідомо чи несвідомо — Хемінгуей запозичив усе найкраще, усе, що чинило опір утвердженню капіталістичних порядків, усе, що було справжньою, а не офіційною Америкою з її президентами, її юстицією, її гангстерами, її облудно-оптимістичним мистецтвом. У такій Америці в Хемінгуея не було «дому», він почував себе чужим серед духовного розпаду її системи. Тож йому довелося покинути Америку — найбуржуазнішу країну XX століття, — як колись Стендалеві Францію — найбуржуазнішу країну століття XIX. Щоправда, на відміну від Стендаля, сучасник революційного перетворення світу Хемінгуей згодом знайшов для себе щось більше, ніж патріархальну, ще не цілком буржуазну Італію, — він знайшов молоду республіканську Іспанію, що боролася проти світового фашизму. Але сталося це в другій половині 30-х років. А до того й опісля Хемінгуеєві та його герою певною мірою не залишалося нічого іншого, як створювати «небуржуазне середовище» там, де кожен з них у ту мить стояв, створювати його за рахунок особистого, індивідуального неприйняття навколишнього світу.
Ці вирішення — романтичні. Хемінгуей взагалі досить тісно зв'язаний з романтичними традиціями, причому в їх суто американському (мелвіллівському й бретгартівському) варіанті. А з ближчих попередників він так чи інакше споріднений з Марком Твеном і Джеком Лондоном. Тільки для них «американська мрія» — це ще щось живе, по-своєму можливе, а Хемінгуей розпрощався з ілюзіями, бо суспільний розпад уже перевершив той ступінь, що його зображено і в «Позолоченому віці» (1874) Марка Твена і в «Мартіні їдені» (1909) Джека Лондона.
«Усі ви — втрачене покоління», — кинув власник паризького гаража механікові, який погано відремонтував автомобіль Гертруди Стайн. Вона підхопила ці слова, поширила загалом на молодь, що скуштувала боїв на Марні й під Верденом, а Хемінгуей поставив їх епіграфом до роману «І сонце сходить». І дав тим самим ім'я цілому літературному напрямкові.
«З'явилося покоління, яке зросло на те, щоб знайти всіх богів мертвими, всяку віру в людину — порушеною», — так ще 1920 року в романі «По цей бік раю» писав Френсіс Скотт Фіцджеральд. У ряді аналогічних книжок Річарда Олдінгтона, Жоржа Дюамеля, Ролана Доржелеса, Еріха Марії Ремарка, Йозефа Рота, Георга фон дер Врінга, Ернеста Хемінгуея та інших — «По цей бік раю» чи не перша. І для всіх подальших став звичайним образ світу, що зіскочив із завіс, світу, що в ньому всіх колишніх ідолів скинуто з п'єдесталів. Минулого не повернути, а попереду — порожнеча. «Наші ідеали зазнали краху, — каже в Ремарковому «Поверненні» (1931) лейтенант Раге, — наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, що потрапили в чужу країну».
Уся сучасна цим письменникам дійсність уявлялась їм «чужою країною». Одне з оповідань Хемінгуея так і називається — «На чужині», а в епіграфі до «Прощавай, зброє», в тексті романів «І сонце сходить», «За річкою, в затінку дерев» мотив цей варіюється на різні лади. І будь-яке людське зусилля починає здаватися немовби трагічно недоречним: «…досить тобі хоч раз схибити, і тебе уб'ють, — читаємо у «Прощавай, зброє». — Або уб'ють просто так, ні за що, як ото Аймо. Або ж нашлють на тебе сифіліс, як на Рінальді. Та зрештою все одно вб'ють. Ти можеш бути певен цього. Живи собі помалу, і тебе уб'ють». А у фон дер Врінга, у «Солдаті Зурені» (1927), безпорадність, незахищеність героїв набувають уже справді космічних розмірів. «Ми, — нарікає він, — бідолашні маленькі тріски в коловороті сонячного тайфуну».
Такої масової, такої страхітливої, такої кривавої війни, як у 1914–1918 роках, історія доти ще не знала. Та причина не лише в цьому: адже й Тридцятилітня війна свого часу викосила пів-Німеччини. Чимало важить те, що перша світова війна напочатку уявлялася багатьом «священною битвою» — чи то за «германську культуру», чи то за «європейську демократію». А потім виявилося, що це цинічна гризня за переділ світу, за ринки збуту, за сфери впливу. І в тих, хто йшов в атаку під кулеметним вогнем, хто мокнув і мерз в окопах, хто задихався у жовтих хмарах газу, неначе спала з очей полуда. Разом з вірою вони втратили і надію.
