Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
— Страхи на ляхи, гурра на мазура... — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети... не беріть з собою ліжок, у полі спатимете... килими залиште дома — вкриєтесь щитами... не беріть з собою їсти... землі наїстеся...
Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствуе у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися...
— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?
— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові... Нічого не виходить... А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?
Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос... Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство... шовкові рукавички... благопристойність... А найпростіше—вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок... О свята Супремо[5], чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би... Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!
— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Мігеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!
— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.
— Не думаю... Він був збирачем податків.
— А-а… Хвальний пане поете…— архiєпископ сховав кiнчик довгого носа мiж складенi, мов до молитви, долонi. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бiблiофiл, але мене трохи дивує те, що у вашiй великiй бiблiотецi, де є i Ян Кохановський, i Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор... Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги...
— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.
— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене...
— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він знаходиться у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленціі теж іноді треба спочити від теології.
— Я стурбований нинішньою розмовою з вами... Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.
— Часи міняються і ми з ними теж... — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на російських полях... А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?
Після другого штурму подесятерилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ впаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в котли і бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися «російські» оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.
У цю мить Барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу — Мелюзину, — він не хотів далеко відходити від Корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив'ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, — в цю саме мить затишку між штурмами Барон побачив чорта. Він упізнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, — упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанах, які приховували копита.
Тяжкою стала Баронова доля. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника-партача перемінитися в барона, добився цього, став своїм серед патриціїв ї вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього власть імущі, і він не знає, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привілей — йому ще дозволялось заходити до патриціанської пив'ярні. Сьогодні Барон уже встиг підхмелитися і думав оце завернути по другому разу, та зустріч з Антипком для нього була важливішою, він відштовхнувся від статуї і, пробираючись між натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.
Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився Антипко, відзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг.
— Пане Антипе, — лебедів Барон, — скажіть, за що? Замовте за мене
