Каторжна - Борис Дмитрович Грінченко
Минула весна, літо минає… Чи не мина з ними й щастя?
ІІІ
Ні, ще не минуло…
Садком зеленим з повітки Докія Семена випроводжає. Дійшли до перелазу. Ще б далі дівчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
— Семеночку, соколе мій! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осміхнувся Семен:
— От дурна! Тобі тільки поцілунки на думці. Не все ж цілуваться, не довіку ж обніматься!
— Не довіку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тільки й віку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене — загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мій, сонце моє, щастя моє!..
Та й упилась устами йому в уста… І не одірвалась би, мабуть, якби сам він не одірвавсь:
— Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пішов улицею…
Пішов та знов не прийшов… І тиждень, і два минуло, а його нема. І осінь прийшла, а його все нема. Вона не хотіла йняти віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…
Вона ждала і — діждалася…
Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього — забула, де й коли це.
— Семеночку, голубчику!
А він:
— Тю! Чи ти не здуріла!
Та й пішов… Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась — двоє дівчат з неї сміються.
— Утік? — кажуть. — Він уже давно до Пріськи ходе…
Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.
І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї, — аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула, — каже він:
— І чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим — вона зараз би підпалила цю хату…
Голова її горіла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила — нема.
Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею добігла до своєї хати. У вікнах не світиться, — вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.
— Хто там? — спитався спросоння батько.
— Я! — сказала Докія і зараз же знайшла на комині сірники та й побігла з хати.
— Куди ти? — гукнув батько.
Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.
Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.
"Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть — тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!" Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.
"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять".
І Докії згадалася пожежа, що вона бачила, — ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька згорить? Санька — маленька дівчинка, дочка досвітчаної матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить… Така гарна, ласкава. І Докії в'явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докієчко! витягни мене!" Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повітка займеться.
Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..
Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:
"Докійко, рятуй!.." Все закрутилось їй у голові. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
— Рятуйте, хто в бога вірує! Рятуйте! — і більше нічого вже не пам'ятала…
Очутилась вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею, — того вона не розуміла. Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик
