Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
— А хіба вони не могли відрепетирувати це заздалегідь?
— Що?
— Хіба вони не могли зібратись і завчити свої історії?
— Я не розумію…
— Хіба таке неможливо?
— Ну…
— Невже ви ніколи не чули, щоб діти цього віку брехали?
— Звісно, чув.
— А щоб кілька дітей брехали одночасно?
— Так, але…
— То хіба це неможливо?
— Гадаю, можливо.
— Ви гадаєте?
— Ну…
— Ви викликали міс Вілсон і розповіли їй про ці історії одразу після розмови з дівчатами?
— Так, звісно.
— І якою була її реакція?
— Вона не стала цього заперечувати.
— Тобто вона відмовилася давати відповіді на такі запитання без адвоката, так?
Корнблю засовався на місці.
— Так? — перепитав Кевін.
— Вона так і сказала.
— Тож ви пішли далі й повідомили керівника відділу поліції, а тоді зателефонували окружному прокурору?
— Так. Ми діяли відповідно до політики шкільної опікунської ради в таких питаннях.
— Ви не проводили розслідування далі, не викликали інших учениць?
— Аж ніяк.
— І, перш ніж міс Вілсон було висунуто у зв’язку з цим офіційне обвинувачення, ви з керівником відділку поліції відсторонили її від роботи, правильно?
— Як я вже сказав…
— Будь ласка, просто відповідайте на запитання.
— Так.
— Так, — повторив Кевін, наче директор таким чином визнав свою провину. Він трохи помовчав з легкою усмішкою на обличчі, повернувшись від Корнблю до присяжних, а тоді — знову до Корнблю. — До цього ви неодноразово обговорювали з міс Вілсон стенди в її класі?
— Так.
— Чому?
— Вони були замалі та не відповідали стандартам.
— Отже, ви критично ставилися до неї як до вчительки?
— Декорування кабінету — невід’ємний складник ефективності вчителя, — педантично відповів Корнблю.
— Ясно, і міс Вілсон не відзначалася… сказати б… належною уважністю до стендів.
— Ні.
— Ба більше, вона ставилася до них, як ви написали в її характеристиці, «зневажливо».
— На жаль, більшість нових учителів не здобувають у вишах доброї підготовки.
Корнблю самовдоволено всміхнувся.
Кевін кивнув.
— Так, чому всі не можуть бути такі, як ми? — відповів він риторичним запитанням, і дехто зі слухачів захихотів. Суддя постукав молотком.
— Також ви критикували одяг міс Вілсон, так? — продовжив Кевін уже пряміше.
— Так, я вважаю, що їй варто вдягатися більш строго.
— Однак завідувачка кафедри міс Вілсон постійно високо оцінювала її педагогічні здібності, — підвищив голос Кевін. — У своєму останньому звіті вона стверджувала… — Кевін поглянув на документ. — «Лоїс Вілсон інтуїтивно розуміє дітей. Судячи з усього, вона здатна встановлювати з ними контакт і мотивувати їх, незважаючи на будь-які перешкоди». — Він поклав документ. — Непоганий відгук, чи не так?
— Так, але, як я вже сказав…
— Запитань більше немає, ваша честь.
Кевін повернувся до свого столу з червоним від люті обличчям. Він умів миттєво розчервонітись. Усі дивилися на нього. Поглянувши на елегантного чоловіка серед слухачів, він помітив, що з його обличчя зникла усмішка, а на зміну їй прийшов вираз щирого захвату. Кевін відчув приплив натхнення.
Міріам же здавалася сумною, готовою розплакатися. Коли він подивився на неї, вона швидко опустила очі. «Їй за мене соромно, — подумав він. — Боже мій, їй досі за мене соромно. Це вже ненадовго». Остання думка сповнила його впевненістю.
— Містере Бом, ви маєте запитання до містера Корнблю?
— Ні, ваша честь. Ми б хотіли запросити на трибуну Барбару Стенлі, ваша честь, — промовив прокурор із ноткою відчаю в голосі.
Кевін підбадьорливо погладив Лоїс Вілсон по руці. Він довів сторону обвинувачення до суті справи.
Між рядами пройшло пухкеньке дівча зі світло-каштановими кучерями, підстриженими трохи нижче мочок вух. Десятирічна дівчинка була вбрана у світло-блакитну сукню з рюшами на білому комірці та білих рукавах. Через мішкуватий одяг вона здавалася ще повнішою.
Вона боязко сіла на своє місце й підняла руку для присяги. Кевін кивнув самому собі й багатозначно глянув на Мартіна Бома. Вона добре знала, чого їй очікувати. Бом теж попрацював заздалегідь, але Кевінові здавалося, що він зробив більше, і це має відіграти вирішальну роль.
— Барбаро, — заговорив Мартін Бом, наблизившись до неї.
— Секунду, містере Бом, — промовив суддя й нахилився до Барбари Стенлі. — Барбаро, ти розумієш, що ти тільки-но присяглася робити… говорити правду? — Барбара швидко позирнула на слухачів, а тоді повернулася до судді й кивнула. — А чи розумієш ти, яке велике значення може мати те, що ти тут скажеш? — Вона знову кивнула, тепер уже м’якше. Суддя відкинувся назад. — Продовжуйте, містере Бом.
— Дякую, ваша честь. — Бом підійшов до крісла для свідків — високий худорлявий чоловік на шляху до перспективної політичної кар’єри. Ця справа його непокоїла, і він сподівався, що Кевін і Лоїс Вілсон пристануть на його пропозицію, але цього не сталось, і тепер він залежав від свідчень десятирічних дітей. — Прошу тебе розповісти суду саме те, що ти розповіла містерові Корнблю того дня в його кабінеті. Не квапся.
Пухкенька дівчинка швидко глянула на Лоїс. Кевін сказав їй зосереджено дивитися на всіх дітей, особливо тих трьох, які підтверджували звинувачення Барбари Стенлі.
— Ну… іноді, коли в нас були мистецтва…
— Мистецтва? Що це таке, Барбаро?
— Це малювання, читання або музика. Тоді клас іде до вчительки малювання або музики, — продекламувала маленька дівчинка, майже заплющивши очі.
Кевін бачив, що вона старається зробити все правильно. Роззирнувшись довкола, він побачив, що деякі слухачі злегка всміхаються, мовчки вболіваючи за дитину. А от пан позаду здавався напруженим, майже сердитим.
— Розумію, — кивнув Бом. — Клас іде до іншого кабінету, так?
— Ага.
— Барбаро, будь ласка, кажи «так» або «ні». Гаразд?
— А… тобто так.
— Отже, іноді, коли у вас були мистецтва… — підказав Бом.
— Міс Вілсон просила когось із нас залишитися, — відповіла на підказку Барбара.
— Залишитися? У кабінеті з нею?
— А… так.
— І?
— Одного разу вона попросила мене.
— І що ти розповіла містерові Корнблю про цей раз?
Барбара трохи крутнулась у кріслі, ховаючись від погляду Лоїс. Тоді глибоко вдихнула й почала.
— Міс Вілсон попросила мене сісти біля неї і сказала мені, що вважає, що я росту красунею, але маю
