Щастя на порозі - Уляна Пас

- Так, планувала. Але зараз не хочу цього, - чесно відповідаю. 

- Чому? Совість замучила? - він розглядає мене своїми красивими очима і складається враження, що у цього Натана вже склалася якась думка про мене. Хибна думка! 

- Ви не маєте права так зі мною говорити! - злісно випалюю. - Це ваш брат відмовився від власної дитини! Моя сестра залишилася одна, і ніхто з вашої сім'ї не допоміг їй в період вагітності! 

- Чому ж зараз тут ти, а не твоя сестра? - Натан подається вперед і криво посміхається. - Вона також відмовилася від цієї дитини?

- Вона померла, - холодно випалюю. - Відмовитися від Ані її змусила смерть! А от що змусило відмовитися вашого брата, я не знаю!

Так! Тільки не плакати перед ним! Щоб Натан не бачив моїх сліз, підводжуся на ноги та йду разом з крихіткою на кухню. Залишаю там баночку і стою спиною до Краєвського, поки Аня розглядає все навколо. Говорити з ним зовсім не хочеться, і якби не снігопад, ноги моєї тут не було б. 

- Як давно вона померла? - стримано питає чоловік. Він стоїть у дверях і, здається, більше не збирається мене ображати. 

- Через кілька тижнів після народження Ані, - тихо відповідаю, не поспішаючи повертатися до нього обличчям. 

- Отже, ти опікун цієї дівчинки?

- Так. Мені довелося залишити роботу, тому що поєднувати ці дві справи надто важко, - сама не розумію, навіщо кажу йому це. - Але я не шкодую. Аня чудова дівчинка. 

- Я спробую додзвонитися до Артема, а ви поки що можете залишитися тут, - стримано говорить Натан. - Якщо ця дитина дійсно його, брат буде відповідати. Обіцяю тобі!

Краєвський йде, залишивши нас на кухні. За вікном темно і чутно, як завиває хурделиця. Навіть уявити боюся, як ми з Анею виберемося звідси. (  7pfgahfO )  Завтра Новий рік, і я не планувала зустрічати його з малознайомим чоловіком, котрий дивиться на мене так, наче я його ворог. 

Поки Аня зацікавлено розглядає все навколо і тягнеться ручками до того, що їй цікаво, я пишу повідомлення Ніні. Знаю, що вона хвилюється, тому варто написати, що все гаразд. Ну… майже гаразд. 

Коли виходжу з Анею у вітальню, Натан якраз з'являється на порозі. Він здається втомленим і роздратованим. Невже причина в нас з Анею?

- Я не зміг додзвонитися до Артема. Спробую ще завтра, - сухо відповідає. - До речі, ти так і не назвала свого імені. Як до тебе звертатися?

- Мене звати Мілана, - стримано відповідаю, хоча, здається, називала своє ім'я. У відповідь чоловік лише головою киває. 

- Отже, Мілана. Ти ж розумієш, що виїхати звідси сьогодні нереально. Дорогу замело і не факт, що завтра хтось буде її розчищати. Новий рік все-таки, - Натан говорить доволі спокійно, а мені кортить розплакатися від абсурдності даної ситуації. 

- І що тепер робити? - питаю прямо. - Я планувала повернутися у місто до Нового року.

- Доведеться плани змінити, - хмикає чоловік. - Залишитися тут, поки дороги не розчистять. Я також планував по-іншому зустрічати цей Новий рік. Та якщо на те пішло… я не настільки безсердечний, щоб викинути на вулицю свою можливу племінницю. 

- Вона ваша, можете не сумніватися! - кажу абсолютно впевнено. 

- Коли ти так говориш, мені хочеться тобі вірити, - Натан посміхається кутиками губ. - Та я не звик довіряти людям. Тому, коли повернемося в місто, проведу тест ДНК. Якщо дитина дійсно Артема, він буде брати участь в її вихованні. А якщо ні, я просто в черговий раз переконаюся, що брехні у цьому світі надто багато.