Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

— То піду йому черв’яків накопаю! Він їх найбільш полюбляє!

Стара не утрималася від наказу:

— Тільки недовго! Незабаром їхатимемо!

Але їхати родині не довелося. Раптово уперіщив такий рясний дощ, що як простягнути руку, пальців було не видно за вогкою імлою.

Дорослі похапцем покидали речі до підводи, відвели коня трохи глибше в ліс попід дерева й самі позалазили під брезентовий дах.

Такі дощі були геть не рідкість в цих краях. І як вони не дошкуляли переселенцям, згодом вони з тугою згадували свіжість і прохолоду, що ті дощі приносили. Це коли вони на кінець літа доїхали до степів північного Причорномор’я — випалених безжальним південним сонцем, вкритих пожухлою травою та з незмінним краєвидом із мертвої пересохлої землі аж до обрію.

Тільки на осінь 1809 року партія переселенців добулась до Одеси. Проти зими облаштовувати нові села було пізно. Тож прибулих було розквартировано по сусідніх колоніях.

Як змалювати Україну кількома словами, то «чорнозем» буде найпершим. Та й не дивно. З цим степовим багатством українцям добряче пощастило. Ще й сонечко на додачу — ласкаве та щедре. Чорнозем родить за будь-якої погоди, бо не боїться ані дощу, ані посухи. В народі казали: вштрикнеш голоблю — отримаєш воза, така земля родюча.

Це зміркувала ще Катерина ІІ[4]. І одразу після вступу на престол[5] почала залучати на пустопорожні землі півдня Росії іноземних переселенців.

Що ж до німців, то їхнє масове переселення в Росію почалося за царювання Катерини ІІ, а продовжилося і за Павла І[6], і за Олександра I[7]. Хоча Маніфест Олександра I запрошував вже не будь-яких переселенців, а лише дбайливих і ділових господарів, ремісників. А також людей, здатних займатися садівництвом і виноградарством або ж таких, що мають великий досвід у тваринництві, окремо в розведенні кращих порід овець.

На початку дев’ятнадцятого століття найбільш інтенсивне переселення німців йшло з Вюртемберга[8].

Серед таких переселенців і опинилася родина Ульманів, що спокусилася на обіцянки російського уряду і наважилася змінити з дідів-прадідів рідну землю на примарний російський рай.

Першу зиму родина перебула в приймах. Серця переселенців краяла туга за батьківщиною. Після вечері всі члени родини сиділи в сутінках і раз по раз уявляли, а що ж саме зараз робиться в їхньому рідному містечку. Але жереб кинуто! Вороття вже не було.

Ранньою весною 1810 року на чималенькому майдані в Одесі голці не було де впасти. Майже всю вільну площу заповнювали підводи, вози, фургони. До луки багатьох припнули ще й корів. Перегукувалися візники, іржали коні, коли-не-коли додаючи до весняною багнюки «кінські яблука» і відразу ж розтоптуючи їх по бруківці. А з бічних вулиць поспішали нові й нові візки, що врізалися в безладну масу, зачіпаючи колесами вози та посилюючи гамір прокляттям на адресу недолугих пішоходів.

На одну з підвід влаштовувалася знайома вже нам родина. Жінки були напружені й зосереджені. Молодша міцно тримала на руках бліденьку однорічну дівчинку. Її чоловік перевіряв, чи міцно закріплено поклажу. Єдиний, кого метушня не засмучувала, а, навпаки, розважала, був Вольдемар. За рік він неабияк підріс, але не здавалося, що порозумнішав. Як був бешкетником, так і залишився. На руці тримав свою ґаву, що вже перетворилася на цілком дорослого птаха, але кидати свого хазяїна й не збиралася.

Якимось дивом відшукавши прохід, до підводи добувся старий.

— Все, гроші отримав! — озвався він до старої.

– І на малу отримав?

– І на малу. Скоро вже поїдемо.

— Нарешті! А куди, дізнався? — у старої полегкість чергувалася з побоюванням.

— Та узнав. До містечка Рорбах[9]. Так староста казав. Це на північ від Одеси.

— А чому це на північ? Чому на північ?! Шютци ж писали, що з Одеси на південь їхали! — стурбовано запитала старенька.

— Та не знаю! — Старий і сам був добряче роздратований невідомістю. — В натовпі кажуть, що на півдні наділи вже скінчилися.

— А куди ж саме на північ? Куди на північ? Нам звідтіля ніхто не писав!

— Бо там ще ніхто не живе. Кажуть, що не живе.

— Ой лишенько! — заголосила старенька. — І чому це трапилось саме з нами?!

— Хіба ми самі такі? Дивись-но, скільки родин поряд!

Тим часом безладдя на майдані почало дещо впорядковуватися, від крайніх возів відокремився один, потім другий, третій. І валка потроху стала кудись рухатися. Тож стара, побідкавшись деякий час, принишкла.

Дорога! Вона заспокоїть кого завгодно. Старого розрадить. Малого вгамує. І будь-кого не залишить байдужим.

А от як добулися до місця, стара найперша прийшла до тями. Бо інші дорослі лише отетеріло дивилися навкруги, коли староста, попри надію переселенців, що це ще не кінець подорожі, наказав вивантажувати речі із возів і що? Починати будувати колонію!

Навкруги ж був нежилий