Темнота - Улас Олексійович Самчук

— Михайле! — озвався Іван і повернувся за Мишком на своїй табуретці. Мишко зупинився.

— Прощавай! Іду! — сказав Іван.

— Як ідеш? Куди йдеш? — викрикнув той різко і поволі наближався до Івана, ніби хотів його з'їсти. Іван підняв голову, хвилина тиші. Мишко вагався, намагався встоятись і не міг. Нарешті встоявся… Водив довкруги себе поглядом, ніби чогось шукав. — А ти ж, сукин сину, знаєш, що буде? — зовсім тихо процідив він крізь зуби. Іван мовчав. — Ото ж, — продовжував Мишко. — Знай! Поняв? Тільки того… Мовчи. Гроб. Ти мене не бачив, я тебе не бачив… А завтра за документом приходь… Стой! А… А… А що ж… з батьком?

Іван не відповів, і це особливо злить Мишка.

— Зрештою!.. Какоє такоє мойо собаче діло! Я своє зробив, а старику вмирать пора! — вирвалось у нього либонь з-під самого серця, а потім ним хильнуло до лави, ніби його туди пхнули, і він звалився. Голова буцнулась, ніби гарбуз, о півторачку лави, правицею шелеснув по лутці вікна, а ліва, мов би налигач, звиснула вниз і гойдалась мертво. Здавалось, якась хвиля заливала його, він душився, харчав, дмухав, відпльовувався. — А я ж… казав клятому! Ху! Та відопхни ж, чорте! Процю! — качав головою, заплющував то розплющував очі, ноги у довгих халявах лежали, мов поламані, подібні на дві брили землі.

Іван стояв, дивився на все згори, видно, що в ньому все кипіло, м'язи його щелепів вигравали. Натягнув облізлу кепку і пішов. У кухні наткнувся на Ганну, що мала смертельно перестрашені очі і хотіла, видно, щось сказати, але не знайшла сили, закрила запаскою уста і швидко зникла за дверима комірки. Іван пішов до виходу.

III

Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев'ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.

Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм'яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.

Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що «вони отямляться», що «хвороба пройде», що «життя переможе». Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з'явилася віра. Але разом з тим він також знав, що «всьому кінець». Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.

Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам'яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують «нове життя». Хай царствують, хай насолоджуються.

Але все таки на границі хутора зупинився, щоб ще раз глянути. Що міг тепер тут бачити? Примари. Темні обриси кістяків. Корабель, що тоне з одним божевільним матросом на покладі. Була огорожа — нема. Була брама — нема. Були тополі — нема. Був висад — нема. Рештки будинків і решта саду. Вісім років бушували шквалом вулканний гнів і пекуча лють часу над цим проклятим місцем, і дивно, як тут могло ще щось стояти цілим. І тільки він, Іван Мороз, син Григора, грізний, осамітнений одважився противитися силі, що скинула імператора, розторощила трон, розчавила князів, фабрикантів, церкву, традиції. Виклятий і приречений. Незрозумілий і вигнаний… Він стояв, він тримався ґрунту, він хотів, щоб «люди мали хліб». Щоб мали хліб! Мали хліб!

І от сьогодні прийшов і йому кінець. Іван Мороз лишає хутір. Покищо він проходить, мов примара, бездонною темнотою і, здається, прощається з кожною деревиною, з кожною річчю. Нема тут місця, до якого б не торкалися підошви його ніг, нема стеблини, що б її не бачили його очі. Півсотні років невтомної, твердої, від зорі до зорі, праці його і його батька. Ріки пролитого справжнього, творчого, мужицького поту. Тут він побачив світ. Тут родились його брати і його сестра. Тут він ріс. На його очах вибуяло це чудове, зелене, повне диво. Ті будови, ті дерева, той сад, те поле, той луг. А скільки сміху, співу, щастя. А скільки добрих людей, прекрасних плянів, барвистих надій.

У цій глибокій темноті Іван бачить три цятки світла: це не спить і чекає на нього його дружина Мар'яна, це не спить і нічого не чекає над Біблією його батько, це не спить і плете свої колиски старий супутник його життя, добрячий, мудрий Кандор із своєю нещасною калікою дочкою Маланкою.

Це те все з людей, що ще лишилося на цьому хуторі при Івані. Усе решта розійшлось, розвіялось. І ще, правда, його маленька, чотирилітня пестунка дочка Вірочка, що саме застудилася, й захворіла, і він не знає, що з нею робити.

І от він зараз мусить прийти до тих людей і щось їм сказати. І він знає, що він має їм сказати. Він має їм сказати: старий мій батьку! Лишай свою закурену комірку, свою Біблію і свою тверду канапу і кудись іди. Я не знаю, куди ти маєш іти. Не знаю, де ти знайдеш для себе іншу якусь комірку. Я лише знаю, що ніде тепер на цій землі ніякої іншої комірки для тебе не існує. Але ти мусиш звідсіль іти! Те саме мусить він сказати старому другові Кандорові з його дочкою. Те саме своїй дружині і своїй дочці.

Твердий, міцний Іван в цю хвилину — ані не твердий, ані не міцний. Йому дуже тяжко. І нема на всій земній кулі когось, хто б йому поміг. Він міг би хіба, як його батько, молитися, але нещастя хотіло, щоб він десь згубив ту частину своєї душі, що відала цією справою.

Іван поволі вступає до напіврозвалених сіней, до темної кухні, де на нього, ніби навмисне, дихнуло міцним запахом свіжоспеченого житнього хліба. На порозі до передпокою побачив Мар'яну, що почула його прихід і вийшла