Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Марія Василівна Матіос
Отож молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться.
Проте йшли місяці — дурити себе й далі не було резону.
Перший рік після народження дитини Маріца знову жила ніби в постійній гарячці чи в густому тумані. Вона воліла чимшвидше побачити, як її маленький хлопчик уперше складе губки пелюсткою і прогугиче щось таке дивне, маловиразне, але лише їй зрозуміле. І що воно неодмінно скидатиметься на «мама». Вона хотіла пришвидшити ту мить, та не знала як.
А немовля ніби випробовувало матір то ясними, то мутними очима. І Маріца, наслухавшись всезнаючих місцевих жінок, вдавалася до винахідливості, яка на той час могла видатися смішною чи дивною.
Вона то бралася годувати дитину просто з каструль, без ложки й пипки — щоби та швидше заговорила.
То їздила довколишніми селами в пошуках підпільних знахарів і ворожок.
То безперестанно торохтіла десяток найпростіших слів, сподіваючись, що дитина нарешті повторить за нею бодай би одне слівце.
Хлопчик із каламутним поглядом і постійною легкою усмішкою в кутиках губ не дуже твердо намагався чеберяти худенькими ніжками, та уста йому були запечатані для слів: приступними для малюка залишалися хіба що невиразні вигуки піврічної дитини — й гаряча кров відчаю й розпуки дедалі частіше заливала Маріцин мозок.
Тоді вона потайки, за допомогою священикової дружини із третього села сусіднього району похрестила дитину, попросивши дати хлопчикові подвійне ім'я — Христофор-Богдан.
Тепер Маріца називала його тільки
Богданчиком,
Данчиком,
Богдасиком,
Сясиком,
Богдасем,
Бубочкою,
Бунчиком…
Проте дитина чи то від такої несподіваної зміни в імені, чи через прогресуючу хворобу на ім'я реагувала рідко. Хлопчик із застиглими в одній точці очима міг годинами сидіти на підлозі, не рухаючись. Хіба що теребити ручками м'які іграшки. Або навпаки: його, водномить ожила — якась дуже люта, майже скажена — енергія час до часу потребувала такого ж скаженого виходу.
І тоді Христофор-Богданчик трощив усе довкола себе з люттю й ненавистю пораненого звіряти.
Спершу — іграшки.
Потім — посуд і скло у дверях.
Далі його агресія розповсюдилася на всіх, хто переступав поріг хати.
Дитина, яка чомусь почала розвиватися швидше, ніж належало в її віці, викликала співчуття й неприязнь одночасно уже не лише в сусідів і лікарів: навіть близька Христофорова родина все рідше й рідше зазирала в Маріцин двір.
Власне, хлопчик не розвивався в прямому розумінні слова, а лише ріс. Невиправдано швидко гладшаючи та розростаючись у плечах. Він цілими днями водив мутно-ясним поглядом довкруж себе, тоді безперестанно «мукав», «аукав», завивав — і знов брався трощити все, на що натрапляли його руки, які з часом набрали якоїсь нетутешньої сили й моці.
Коли Маріца виводила сина у двір, нагодувавши перед тим жменею втихомирюючих пігулок, і садовила в спеціально зроблене для нього крісло, притихлий Христофорчик-Богдасик надовго втуплювався очима в землю або беззвучно плакав, розтираючи великими кулаками почервоніле від напруги й незгоди обличчя. Тоді Маріца, й собі обливаючись сльозами, тулила велику й видовжену, схожу на огірок, голову до грудей, міцно обнімала двома руками — і вони обоє довго схлипували разом.
Із часом хлопчик заспокоювався, непомітно засинав під беззвучні мамині схлипи, немов під колискову, — а жінка ще довго тамувала в собі гарячі сльози, але вже хіба що лише тихенько шморгала носом, щоб не розбудити дочасно сина.
Нервові напади дитини частішали. Лють потребувала виходу — і вимучена постійною напругою жінка, довго повагавшись, таки замовила в хату дерев'яні двері з оббивкою із бляхи. Вікна у відведеній синові кімнаті заґратувала, а дерев'яне ліжко намертво прибила до підлоги, застеливши його матрацом без пружин. Окрім ліжка, в кімнаті не було більше нічого.
Маріца покинула свою символічну роботу виховательки навіть на тих чверть окладу, який їй символічно виплачувала добросердна, ба, навіть відважна мишинська завідувачка дитсадком, що махнула рукою на можливі неприємності із контролюючими органами через такого працівника - «підсніжника».
Спершу Маріца обходилася винятково пенсією на сина-інваліда. Проте тієї мізерії в тринадцять рублів було замало навіть на такий благодатний для її країни час, як упевнене й невідворотне будівництво розвинутого соціалізму, на обрії якого незнаною розкішшю вже маячів комунізм.
Маріца переваг розвинутого соціалізму своїм куцим жіночим розумом не зауважила, лише добре втямила, що в роті солодше не стає, а холодильник не повнішає, скільки б із «брехунця» не лаяли те, чого з тутешніх людей ніхто не бачив, і не хвалили те, що було перед очима.
Щоранку, майже синхронно з Маріциним просинанням на протилежному боці містечкової вулиці починав свою галасливу вісімнадцятигодинну роботу гучномовець, прибитий до чорного стовпа. Стовп був розмальований із чотирьох боків зверху донизу гаслом «Слава КПРС!»
Чомусь чи не кожна тодішня вранішня радіопередача починалася словами «Два світи — два способи життя». Ще лежачи в постелі, Маріца щодня слухала про страхіття небаченого — заморського — світу, просякнутого дискримінацією тамтешніх темношкірих людей і враженого підступністю тамтешніх вовчих законів, які перетворюють людей на звірів.
Далі гучномовець бризкав слиною ненависті до причаєних там і тут українських буржуазних націоналістів, які сплять — а все одно думають, як би підірвати фундамент радісного Маріциного сьогодення і внести розбрат у дружні лави щасливого радянського народу.
Набризкавшись слиною праведного гніву, радіо починало співати.
О, які то були життєрадісні й піднесені пісні!
«Гарно нам на полях сіять-орать»,
«Буряки рядочками стеляться листочками»,
«Мой адрес — не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз»…
Проте Маріца, недовго ніжачись
