Мама Маріца — дружина Христофора Колумба - Марія Василівна Матіос

Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор — і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.

І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.

А згодом іти до роботи не було потреби — Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.

І тоді весь світ остаточно впав на Маріцу всіма небесами й громами.

…ЧЕПЧИКІВ І ПЕЛЮШОК Маріца не купувала, дитячими соками не запасалася.

Вона днями лежала на дивані й дивилася в стелю.

Час до часу її викликали в амбулаторію, брали аналізи, наказували багато рухатися, щоб не розгодовувати й без того великий плід.

Жінка уважно слухала, на знак згоди кивала головою — а вдома лягала на диван і тупо дивилася в стелю.

Але якогось дня, вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван — та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось — і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги.

Чи хотіла налінуватися на все життя?

Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?

Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки — час виношування нею нового життя…

СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля, невміло плямкає губами біля потемнілих, набухлих її пипок, намагаючись висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок.

І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.

А за мить шукала в собі любові до живого клубочка — та тільки чула глухі удари серця й легке обридження від споглядання мініатюрної Христофорової копії, що з якогось дива викликала в ній страх і неясну тривогу.

Було щось у цьому загрозливе — нагадування мертвого чоловіка про своє існування посередництвом дитини, яку нещасна Маріца зобов'язана була полюбити в момент її появи на світ, але не спромоглася відчути в собі очікуваної любові ні на другий, ні на третій день після її народження.

Споглядання немічної дитини, як дві краплі води схожої на мертвого батька, вливало в душу молодої породіллі непояснюваний спротив, а може, навіть відразу — і жінка на силу знову й знову тамувала в собі жалість і одночасні сльози, боячись показати персоналу пологового будинку своє незрозуміле сум'яття.

Вона не змогла би пояснити, звідки в ній бралася така каламуть.

Чи то через це переходили всі породіллі, чи то лише давала про себе знати страшна трагедія, що у мент накрила ще вчора щасливу жінку чорною хвилею горя?!

Маріца кілька разів на день витягувала з-під подушки маленьку фотокартку Христофора одразу після його народження — і тут-таки дивилася на нього живого: таким схожим на батька був щойно народжений малюк.

Тоді знову й знову переверталося в ній добре й недобре одночасно.

І вона цілими днями не зводила очей з невинної дитини. Ніби чекала, що немовля подасть їй бодай якийсь знак від батька.

Малюк то затихав, засинаючи під груддю, то, легенько пощипаний Маріцою за щічку, знову намагався смоктати з дужчою силою, стаючи схожим на беззахисне цуценятко.

І тоді жінка ладна була рвати на собі волосся зі злості на себе.

Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина — і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти — і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло.

У ту мить жодна сила на світі не змогла би переконати Маріцу не називати дитину батьковим іменем.

Христофорова сестра через це навіть посварилася з братовою. Ні, не тому, що їй було не до вподоби ім'я покійного брата, а тільки через давній забобон цього краю, який не дозволяв називати дитину іменем померлого родича. Тим паче, давати синові ім'я мертвого батька.

Проте хлопчик щоразу веселіше кліпав на маму туманними — Христофоровими — очима, і через три тижні після народження дитини Маріца в ЗАГСІ твердим голосом сказала: Христофор.

Писарка спершу звела на неї здивований погляд, а далі мовчки схилилася над паперами, майже непомітно знизавши плечима чи то від нерозуміння, чи то несхвалення, чи, може, навіть і осуду.

Відтоді в Мишині знову з'явився Христофор Колумб.

ПРО ТЕ, ЩО ЩИПЦІ, оті страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий із Маріциної утроби, зробили з її дитиною страшну справу, вона зрозуміла швидше від лікарів, але пізніше, ніж належало зробити це насамперед медикам.

На перших порах хлопчик розвивався хоч і не