Енн із Острова Принца Едварда - Люсі Мод Монтгомері

себе наприкінці третього року в Редмонді безнадійною жертвою нервового виснаження. Пані Райт, дружина пана Ібена, бідкалася, що, певне, чотири роки навчання страшенно дорого коштуватимуть, і я відчула, що це непростима дурниця — тринькати Маріллині й свої власні заощадження на такі забаганки. Пані Белл надіялася, що коледж не зіпсує мене, як це стається з іншими, і я відчула, що, здобувши диплом, неминуче перетворюся на в’їдливу й дошкульну особу, котра вважатиме, що знає все на світі, і зверхньо позиратиме на все й усіх в Ейвонлі. Пані Райт, дружина пана Елайші, припустила, що всі редмондські дівчата, надто ті, що живуть у Кінгспорті, «страшенно модно, певне, вдягаються», тож я серед них ніяковітиму — і я враз побачила себе неотесаною, замурзаною селючкою, що човгає по вишуканих мармурових залах у черевиках з мідними носаками.

Останні слова Енн супроводжували гірка усмішка й зітхання. Її чутливу натуру тяжко гнітило кожнісіньке несхвальне слово, навіть якщо лунало від тих, чиєю думкою вона звикла нехтувати. На якийсь час життя втратило для неї всю привабу, а честолюбні прагнення згасли, мов свічка.

— Та чи не байдуже, що вони кажуть? — заперечив Гілберт. — Ти ж знаєш: хоч вони всі й чудові люди, та світогляд мають обмежений. Коли хтось робить те, чого вони ніколи не робили — «анатема на нього».[6] Ти перша з ейвонлійських дівчат їдеш учитися до коледжу, а всіх першовідкривачів повсякчас уважали безумцями.

— О, я знаю. Але знати — це не те саме, що відчувати. Здоровий глузд каже мені точнісінько те, що ти, проте часом навіть він стає безсилий. І тоді звичні й такі поширені дурниці охоплюють мою душу. Я ледь спромоглася закінчити складати валізу, коли пані Райт нарешті пішла.

— Ти справді втомилася, Енн. Не думай про це. Ходімо, погуляємо в лісі за болотом. Там дещо має бути; хочу, щоб ти це побачила.

— Має бути? Хіба ти не певен, чи воно там є?

— Ні. Знаю лише, що воно має там бути, судячи з того, що я бачив навесні. Ходімо. Полетимо з вітром, як двоє безтурботних дітлахів.

І веселим кроком вони рушили в путь. Енн, пам’ятаючи, як гірко завершився для неї минулий вечір, була з Гілбертом дуже приязна, а він, мудрішаючи, намагався поводитись лише як давній шкільний друг. Із кухонного вікна в Зелених Дахах за ними спостерігали Марілла й пані Лінд.

— Гарна з них буде пара, — схвально мовила Рейчел.

Марілла ледь скривилася. Потай вона сама плекала таку надію, та слухати, як просторікує про це Рейчел Лінд, їй було неприємно.

— Вони ще діти, — зронила вона.

Пані Лінд поблажливо всміхнулася.

— Енн вісімнадцять років; я в цьому віці була вже заміжня. Марілло, то тільки ми, старі, гадаємо, буцім діти ніколи не виростають. Енн — молода жінка, а Гілберт — чоловік, і всі бачать, що він обожнює навіть землю в неї під ногами. Він хороший хлопець, і кращого Енн не знайде. Сподіваюся, у Редмонді вона не вб’є собі в голову ніяких романтичних дурниць. Не подобається мені те їхнє спільне навчання, і ніколи не подобалося, будьте певні. І я не думаю, — урочисто підсумувала пані Лінд, — що в цих коледжах студенти роблять щось інше, окрім як залицяються.

— Вони мусять іще й навчатися, — усміхнулася Марілла.

— Дуже мало, — пирхнула пані Рейчел. — Хоча Енн, певне, учитиметься сумлінно. Легковажною кокеткою вона ніколи не була. Та не цінує вона Гілберта, як він на те заслужив, будьте певні. О, я знаю дівчат! І Чарлі Слоун у неї до нестями закоханий, але я б їй не радила виходити за когось зі Слоунів. Вони добрі, чесні, шановані люди, звісно — та все ж вони Слоуни.

Марілла кивнула. Сторонньому слухачеві твердження, що Слоуни — це Слоуни, здалося б не вельми ясним, але вона зрозуміла. Така родина є в кожнім селі — вони добрі, чесні, шановані люди, та все ж вони Слоуни, і ними лишаться, навіть коли заговорять мовою янголів.

Тим часом Енн і Гілберт, блаженно несвідомі того, що їхнє майбутнє вже наперед визначила пані Лінд, поволі брели між тіней Лісу Привидів. Позаду, під високим блідим блакитно-рожевим небом у бурштиновім світлі вечірнього сонця, ніжилися викошені пагорби. Віддалік мерехтіли побронзовілі соснові ліси, а їхні довгі тіні смугами лягали на верхні луки. А для Енн із Гілбертом виспівував між ялинового гілляччя легкий грайливий вітерець, і було в тій пісні чути нотку осінньої прохолоди.

— Тепер це справжній Ліс Привидів, бо тут живуть давні спогади, — мовила Енн, нахилившись, щоб зірвати гілочку папороті, восково-поблідлу від перших заморозків. — Тут наче й дотепер бавляться малі Діана та Енн — сидять у сутінках побіля Джерела Дріад, часом перестрівають котрогось із духів. Знаєш, я ж досі надвечір не можу пройти цією стежиною й не здригнутися від колишнього дитячого страху. Ми вигадали одного найстрашнішого духа: то був привид замордованої дитини, котрий стиха підкрадався й торкався холодними пальцями твоєї руки. Мушу зізнатися, я й нині мимохіть уявляю його тихі, скрадливі кроки за спиною, коли доводиться бувати тут затемна. Не боюся ні дами в білому, ні безголового чоловіка, ні скелетів — але цієї дитини краще б ніколи нам не уявляти. Як сердилися тоді Марілла й пані Баррі, — сміючись договорила Енн.

Ліс, що оточував верхню частину болота, був там і тут розітнутий багряними просіками, де тріпотіло на гіллі павутиння бабиного літа. Поза темними склепіннями кривулястих смерек та облямованою кленами й зігрітою сонцем долиною було те «дещо», яке шукав Гілберт.

— Ось і вона, — вдоволено мовив хлопець.

— Яблуня… тут! — радісно вигукнула Енн.

— Так, справжня яблуня з яблуками — тут, поміж буків та сосон, за милю від усіх найближчих садів. Я знайшов її навесні, всю в білім цвіті, то й вирішив прийти восени й подивитися, чи вродять яблука. А вродили — бачиш, як рясно. І такі гарні: рудуваті й червонобокі. А зазвичай на таких дичках плоди вдаються зелені й миршаві.

— Вона, мабуть, виросла тут багато років тому з випадкового насіннячка, — замріяно відповіла Енн. — І як розквітла й зміцніла, сама серед чужих, уперта й відважна.

— А ось повалене дерево, і на ньому — подушка з моху. Сідай, Енн. Буде тобі справдешній лісовий трон. А я полізу по яблука. Вони так високо ростуть — адже дерево мусило пнутися вгору, до сонця.

Яблука пречудово їм засмакували. Попід рудуватою шкіркою виявився в них білісінький м’якуш із тоненькими червоними прожилками, а крім звичного яблучного смаку, мали вони ще й