Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Як не крути, а з першерона скакуна не буде, — він не втримався трохи поглузувати з Моріса.

Тиждень тому я попрохав маму запросити Маріні.

— Зазвичай ми їх не запрошуємо. Ми святкуємо в сімейному колі.

Я наполягав, допоки її нова усмішка не згасла. Я ж не поступався, навпаки: без них свята не буде. Вона лише кинула похмурий погляд, але думку не змінила. Врешті я змирився. А коли тато із каверзною посмішкою оголосив, що Маріні таки запросили, я не тямився від радощів, бо був переконаний, що завдяки мені нарешті відбудеться родинне примирення. Я не хотів її силувати, а вона, у свою чергу, просто їх ігнорувала. Справді чужими на цьому зборищі були мій єдиний друг Ніколя Мейєр, який смертельно нудьгував в очікуванні торта; наша іспанська служниця Марія, що підходила від одних до других із тацею з оранжадом та глінтвейном; і мій смугасто-рудий кіт Нерон, який бігав за нею хвостиком. Колись я вважав, що мені пощастило мати дві родини, і навіть користався з цього. Ті, хто сім’ї не має взагалі, подумають, що я розбещене хлопчисько, яке не уявляє, як йому поталанило. Але мати дві сім’ї — гірше, аніж не мати жодної.

Маріні згуртувалися довкола дідуся Енцо у своїй частині кімнати. Вони чекали. Мій брат Франк вибрав собі табір: він тихо розмовляв із дядьком Батистом та бабусею Жанною. І тут з’явився тато, несучи здоровенний шоколадний торт, ще й приспівуючи: «З днем народження, Мішелю». Маріні одразу ж підхопили всі хором. Така вже була в них традиція: коли всі разом, вони співають. Ба більше, кожен мав репертуар на свій смак. Тобто, коли вся сім’я збиралася, виходив такий собі співочий гурток. Мама дивилася на мене із ніжною усмішкою, але не співала. Я задув дванадцять свічок, правда, лише з другої спроби. Філіпп, мамин батько, аплодував. Він не співав, як і Моріс, як і жоден з Делоне. Вони аплодували, а Маріні співали: «З днем народження, Мішелю, наші найщиріші вітання…» І що гучніше Маріні співали, то дужче Делоне аплодували. Моя молодша сестра Жульєтт аплодувала, а Франк і Ніколя співали. Цієї самої миті мене охопило оте неприємне відчуття. Нічого не розуміючи, я просто дивився на них усіх, благо гамір перекривав мою тривогу. Вочевидь, моя фобія сімейних зборів зародилася саме того дня.

Я отримав три подарунки. Делоне подарували двошвидкісний електропрогравач «Теппаз» на тридцять три і сорок п’ять обертів на хвилину. З автоматичним завантажувачем платівок на сорок п’ять обертів. Це був солідний подарунок, і Філіпп не полінувався нагадати, який крихкий тонарм і як важливо сумлінно дотримуватися інструкції.

— Мама не хотіла б, щоб ви з братом знову сварилися.

Енцо Маріні подарував мені здоровенну книгу «Скарби Дувра». Він відпрацював усе життя на Національну компанію французьких залізниць, а тепер за пільговим білетом бабусі Жанни вони раз на рік приїжджають до Парижа. Вона не втрачає нагоди побачити батькового старшого брата Батиста, який сам виховує двійко дітей. На жаль, його дружина загинула в автокатастрофі два роки тому. Батист працює машиністом автомотриса сполученням Париж — Mo. Колись він був досить жвавим і балакучим. А нині батьки говорять про нього з незрозумілою двозначністю. Бо, коли я їх розпитую, вони ухиляються від відповіді, і оце їхнє відмовчування гірше за мовчанку самого Батиста.

Енцо часто водив мене в Лувр. У його рідному Лансі, як і в Ліллі, не було на що дивитися. Не уявляю, звідки в нього такі знання. Попри скромний атестат середньої школи, він чудово знався на полотнах і художниках, серед яких найбільше захоплювався італійським Відродженням. Ми годинами блукали помпезними коридорами до самого зачинення. Я обожнював дні, проведені з ним. Енцо розмовляв зі мною не як із внуком, а як із другом. Я часто розпитував про його молодість — він не любив її згадувати. Злидні примусили його батька покинути Фонтанеллато, що в околицях Парми. Отож із двома молодшими братами він покинув родинну ферму на старшого брата й емігрував на Північ, де й залишився працювати на шахті. Енцо був перший у сім’ї, хто народився у Франції. Його батько доклав усіх зусиль, щоб стати справжнім французом: заборонив розмовляти вдома італійською, обірвав усі італійські зв’язки та врешті втратив контакт із родиною. Енцо одружився з уродженкою Пікардії. Він був французом і пишався цим. Коли якийсь недоумок глузував із нього, називаючи італійчиком чи макаронником, він завжди усміхнено відповідав: «Дуже приємно, а я лейтенант Вінченцо Маріні з Ланса, що в Па-де-Кале».

Мій батько розповідав, що Енцо часом доводилося домагатися визнання кулаками. Для нього Італія — то взагалі закордон, де він жодного разу не бував. Саме тому ми були шоковані, коли того святкового дня він оголосив, що почав відвідувати курси італійської.

Лувр наділений беззаперечною освітньою силою. Енцо навчив мене розпізнавати художників, різнити стилі й епохи. Він наче й справді вірив, що моя зацікавленість оголеними жіночими постатями була зумовлена саме досконалістю ліній Канови чи Бартоліні[14]. Наскільки тато міг проігнорувати програвач від Філіппа, настільки ж він був у захваті від книги. Він захоплювався точністю репродукцій і гортав сторінки, видаючи лише з його характерною надмірністю постійні «ох!» та «о-ля-ля!». Його погляд привабив «Іван Хреститель» руки да Вінчі: палець, що показує «вгору», в'юнке волосся, таїна усмішки, у якій так мало святості.

— Я не назвав би його святим.

— Чому ти не ходиш з нами до Лувру? — поцікавився Енцо.

— Ой, знаєш, я і музеї…

Тато завжди славився своїми витівками. От і цього разу він виставив на стіл квадратну коробку в глянцевій темно-синій обгортці, перев’язану червоною стрічкою. Але спершу я мусив угадати, що ж там. Ні, це не книжка. Та батько б такого й не купив.

— Іграшка?

— Ти вже виріс з іграшок.

Аж ніяк не настільна гра. Усі заходилися вгадувати. Лише мама всміхалася обіч. Це не збірний грузовик, не літак, не корабель, не потяг, не мініатюра автомобіля, не мікроскоп, не годинник, не бінокль, не краватка, не парфуми, не колекція олов’яних солдатиків, не чорнильна ручка. Це не можна з’їсти, неможливо випити, це навіть не хом’ячок і не декоративний кролик.

— Як ти міг подумати, що я закрию живу тваринку в коробці?.. І ні, це не опудало.

Фантазія вичерпалась. Переконаний, що не бачити мені тепер подарунка, я завмер в очікуванні.

— Відкрити? —