Смарагд - Валентина Миколаївна Мастерова

і Юрко — мої онуки, а Григорій — їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. — Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. — Дарма, що вони не з тобою, — змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, — запобігливо посміхнулася, — тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш — знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. — Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. — Подумай, я прошу тебе, подумай. — Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. — Я знаю — тобі важко, але хлопцям тут краще — бачила ж на власні очі. І я з ними…

Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли — її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:

— У тебе ще будуть онуки — вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.

— Чому, Ізабелло? — запитала здивовано Маріуца. — Ти молода, гарна.

Ізабелла сумно посміхнулася:

— Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості — нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. — Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. — Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? — запитала несподівано поступливо.

— Розкажу, присягаюся, — радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. — Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа — серцем відчуваю.

На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:

— У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий — правда?

— Правда, — погодилася Маріуца. — Це ти добре зробила. — Взяла хрестик і затисла в руці. — Ходімо, пообідаєте — не йти ж вам від мене голодними.

У хаті з дітей був лише Юрко.

— А Данило кудись повіявся, — винувато промовила Захарія. — Таке непосидюще.

Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.

— Я не буду їсти його хліба, — сказала Маріуці. — Я краще з си… з Юрасем побуду.

Але Юрко не дав погладити себе, коли Ізабелла торкнулася його волосся. Насупився і відступив.

— Я не маленький, — буркнув незадоволено.

— Не маленький, — повторила за ним Ізабелла. Обняла хлопчика, пригорнула до себе і швидко вийшла з хати. Ішла стежкою туди, де чекали решта циган, і нічого не бачила попереду. Уже в лісі відчула, мовби хтось крадеться за нею. Спинилася злякано, прислухалася, але нічого не почула. За кілька кроків різко обернулася — зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.

— Синку! — зойкнула жінка. — Куди ти? — підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.

— Я не хочу додому. Я хочу до циган, — жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. — Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. — Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім — по колінах.

— Хто тебе навчив? — посміхнулася Ізабелла крізь сльози.

— Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. — Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.

«У нього не такі очі. Не такі, не мої». — Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.

— Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи — зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш — гнідих чи вороних? — узяла сина за руку й повела до хутора.

Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:

— Гнідих люблю. І щоб не брикалися.

— Таких і куплю. — Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. — І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, — шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. — Бачиш — таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.

— Ух ти! — Хлопчик зачаровано дивився на карти. — Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? — Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: — Саме немає нічого.

— Я тобі так віддам, — заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.

Виходили з лісу, а їм назустріч спішила з циганками схвильована Маріуца. Побачила Даня і ще здалеку посварилася на нього пальцем. Підійшла, але онуку нічого не сказала, тільки уважно глянула в очі Ізабеллі:

— Думай, що ти мені їх залишила, тільки мені. Воно, може, так і є, Ізо. Не журися й живи своїм життям — ти молода. А в мене тільки й радості, що оці діти.

Данило не розумів, про що говорили дорослі, але заплакав, коли Ізабелла випустила його руку зі своєї. Так гарно йому ще ніколи не було, і він не хотів залишитися без цього незвичайного тепла і чогось такого, чого не розумів і не знав досі.

Циганки пішли. А Данилко й Маріуца стояли й дивилися їм услід. Хлопчик схлипував, а баба гладила його по голові, намагаючись заспокоїти й заспокоїтися сама. Почувалася винною перед Ізабеллою за той біль, що носила в серці молода циганка, за те, що