Карбід - Андрій Степанович Любка
Ясна річ, такий дрібний «бізнес» Ікара, що вже встиг стати магнатом і королем кордону, не цікавив. До того ж він мав хай і середню професійну, але все ж освіту, яка давала йому можливість конструювати транспортні засоби так, щоб це було найбільш ефективно, вигідно й зручно саме для контрабанди.
Його автопарк з року в рік збільшувався і ставав усе химернішим. Після першої придбаної машини — старого «Опеля» — ікар уже не зупинявся, скуповуючи й ремонтуючи автівки, місце яких давно було на шроті, але йому вдавалося переробити їх на драконів контрабанди. Так у нього з'явилася стара «Нива», бак якої містив майже двісті літрів і нагадував велику подушку під кузовом. Ще пізніше Ікар придбав «Ікарус» — й імітував міжнародні пасажирські перевезення, насправді перевозячи під виглядом туристів лише свою родину, зате на споді автобуса ховався бак, рівних якому не було на всьому західному кордоні України — майже на п'ятсот літрів. Та не через «Ікарус» прозвали його у Ведмедеві Ікаром.
Властиво, йому більше би пасувало якесь інше прізвисько: наприклад, Іхтіандр або хоча б Амфібія. Якийсь час містяни називали його Курськом, адже описані нижче події відбувалися саме на початку двотисячних, коли затонув однойменний російський підводний човен. А все через те, що приблизно на зламі тисячоліть пальне і в Україні почало коштувати не набагато дешевше, ніж в Угорщині, Румунії чи Словаччині, тож перевозити його стало вже не аж так вигідно. Бензин і соляра поступилися відтак цигаркам, акциз на які в Євросоюзі був майже вдесятеро вищим за український. Тому й Ікар, зафіксувавши зміну історичного часу, поволі перекваліфікувався в передусім цигаркового контрабандиста. Але на митниці існувало жорстке обмеження: одна людина не мала права провезти більше, ніж блок сигарет, а ще за кілька років дозволену кількість узагалі звели до двох пачок на душу. Період переорієнтації свого бізнесу Ікар пережив так, що далі їздив «Ікарусом» і якусь копійку заробляв на пальному, тільки на борту автобуса тепер перебував повний комплект пасажирів — 65 осіб — і кожен із них провозив дозволений алкогольно-сигаретний набір. У такий спосіб можна було ще якийсь час непогано заробляти, але вже всім ставало втямки, що скоро цю лавочку прикриють.
До честі Ікара, він у нові часи й за нових обставин не розгубився. Навпаки: згадав ази своєї освіти й усівся за всілякі креслення. Його ідея ґрунтувалася на тому, що, по-перше, з кожним роком через митницю на пропускних пунктах вдаватиметься провозити все менше й менше товару, а отже, «бізнесу» невдовзі настане гаплик. По-друге ж, не виглядало й на те, що Україна в озорому майбутньому приєднається до єдиної сім'ї європейських народів, а значить, різниця в цінах — через акцизи й податки — з Євросоюзом зберігатиметься ще купу років, і на цьому він зможе ще довго й непогано заробляти. Тільки як обійти митницю й перевезти товар? Найпростіший шлях пролягав лісом, де кордон був радше уявним: двометровий паркан із дроту, в якому легко наробити дірок і спокійно пролазити. Через таку дірку, як крізь вушко голки, Ікар примудрився б вивезти з України всі Карпати і цілісіньку Закарпатську область, але не він один був такий розумний: в області, в Ужгороді й Мукачеві, промишляли значно важливіші фігури, які першими запустили свої каравани через ліси. Цими новітніми «негоціантами» стали місцеві політики й митники, а з часом, пронюхавши грошовитість і потенціал бізнесу, до них долучилися й київські боси. Для цього вони створювали в парламенті надзвичайний комітет із боротьби з контрабандою, приїздили в Закарпаття, погрожували місцевим політикам і митникам покаранням за всією суворістю закону, після чого ті у рамках протидії контрабанді просто погоджувалися віддавати певний відсоток нагору — і бізнес далі процвітав. Коротше, у закарпатських лісах сновигали такі хижаки, що дорогу їм Ікар переходити не наважувався.
Але й носа не похнюпив. Кмітливий розум підкинув йому ще блискучішу ідею: контрабанду можна перевозити водою! Адже Тиса із Закарпаття тече в Євросоюз, в Угорщину! Тому Цигарки треба просто герметично запаковувати й пускати на воду, а компаньйони мають виловлювати товар уже з іншого боку кордону. Ікар провів кілька експериментів і зрозумів, що відправляти контрабанду блоками в роздріб невигідно: до місця призначення допливали всього відсотків двадцять. Щось чіплялося за гілля й водорості, а добрячу половину течія взагалі виносила на берег у різних місцях. Тому Ікарові був потрібен човен — і то такий, щоб його не помічали прикордонники, натомість сам власник міг би щохвилини вести за ним спостереження.
Інакше кажучи, йому був потрібен радіокерований підводний човен. Але як зробити підводний човен? У Ведмедеві, де немає ніяких технологій, крім кавового автомату в холі податкової? До того ж автомеханіку з дипломом ПТУ? Просто: Ікар узяв пластикову столітрову бочку, в яких селяни квасили капусту на зиму, запхав у неї майже чотириста блоків цигарок і занурив у ставок на околиці Ведмедева. Бочка не стрімко, але все ж досить швидко пішла на дно. Тоді він зробив три кільця з пінопласту й два з дерева, які натягнув на бочку — тепер вона впевнено, як поплавок, трималася на поверхні води. Це його теж не влаштовувало. Тож він зняв по одному пінопластовому й дерев'яному кільцю, після чого його амфібія занурилася приблизно на тридцять сантиметрів під воду — якраз достатньо, щоб її не зауважили прикордонники, і цілком безпечно, щоб не осісти десь на мілководді Тиси, про яку місцеві цигани казали, що це річка для Ісуса: її можна перейти, не замочивши яєць.
Тепер залишалося приєднати до бочки невеличкий моторчик зі стерном, який прискорюватиме й направлятиме її рух, і додати радіо-датчик, який точно показуватиме місцезнаходження товару в даний момент. Усі приготування й експерименти зайняли в Ікара два місяці, після чого він закинув свої «джипи» й «Ікаруси» і перемкнувся на розвиток власного флоту. Вже за півроку у нього було п'ятнадцять бочок-амфібій, які двічі на день плавали в Угорщину, приносячи власнику космічні прибутки в доларах. Одразу за кордоном їх виловлювали працівники Ікара, розпечатували й продавали сигарети, кільця й моторчики складали всередину бочок, накривали поліетиленом і згори засипали тридцятисантиметровим шаром квашеної капусти. Так їх складали у
