АМтм - Юрій Романович Іздрик
Її помешкання. Будинок, мабуть, дуже високий — справжній хмарочос. Вона готує собі каву. Ездра багато б віддав за те, аби бачити, у що вона вбрана. Але ні — не бачить. Не бачить він і чайника, в котрому закипає вода, і горнятка, куди вона засипає добру ложку дрібно змеленої кави, теж не бачить. Однак він знає, що вона навіть не прогріла його над парою, а це дратує. Ездра нервується і, може, тому дуже виразно, майже фізично уявляє молоко в тетрапаку, котре вона дістає з холодильника і, надрізавши картонний ріжок, доливає до кави, не чекаючи навіть поки та як слід запариться. Холодний білий струмінь викликає цілу бурю в горнятку — з дна піднімається фус, який вже так і не осядеться повністю, затримавшись на бульбашках піни. Ездра відчуває смак тієї кави, ледве теплої, майже не цукрованої, і його пересмикує від злості. Хмарочос, повторює він, fucking хмарочос.
Вона ріже хліб для канапки. Хліб м'який і крихкий водночас. Він погано крається, шкірка до останнього впирається, прогинаючись під ножем, а потім нагло репає, і свіжоспечені хлібні тельбухи вивалюються просто на стіл. Ездра ніколи не купує такого хліба. Краще житній, чорний, хай навіть сируватий і глевкий, аби без цих гастрономічних штучок. Хліб — єдина опора традиційної біохімії, а біохімія, як любить повторювати Ездра — суть патріотизму. Ездра — патріот, без сумніву. А вона, напевно, ні. Вона смарує канапку. Має для цього якийсь хитрий сир шматочками, з якого стікає сироватка. Сир, мабуть, смачний, Ездра ніколи такого не бачив, але сироватка швидко просочує пухке зернисте тіло хліба і скрапує на підлогу.
Вона облизує пальці, нахиляється над столом, зазирає канапці під спід, ловить краплі губами. Хмарочос, — знову пересмикує Ездру. Холодна кава і мокрі канапки — отак-то снідає жінка, котра насправді є тобою.
Далі ти бачиш, як вона бере з таці помідор, пурпуровий, як сотня deep purple, підносить його над мушлею, обливає окропом, шпарячи собі пальці, а потім за допомогою складаного ножика з перламутровою ручкою починає оббирати зі шкірки. Шкірка знімається неохоче, певно вода була недостатньо гарячою, але вона старанно віддирає шматок за шматком, вона просто безжальна, ця жінка, котра насправді є тобою. Нарешті помідор втрачає пихатість і блиск, вона із співчуттям дивиться на його скривавлене беззахисне тіло, а потім викидає в смітник.
Ездрі здається, що так продовжуватиметься без кінця — вона раз-по-раз братиме новий овоч і, почистивши, викидатиме в сміття, та раптово він усвідомлює, що зерно неспокою криється в іншому — не в смітті, не в канапках, не у вікнах, котрі нібито виходять на затоку — просто чийсь тихий голос промовляє, ніби у горах так само буває сніг.
«У горах теж буває сніг», — шепоче ніжно ворог.
На позір це звучить звичайно, тривіально навіть, але Ездра знає, що гасло це — не що інше, як нахабна дезінформація.
Він зривається з місця, жбурляє ножа, недочищений помідор і вибігає в кімнату. Там, гарячково вигортаючи з шафи речі, починає збиратися. Він натягує одяг просто на нічну білизну, і це незвичне відчуття на тілі допомагає забути про нестерпність самої лише думки — вийти зранку надвір. Він натягує джинси, потім скидає їх, вбирає шкарпетки (одна з них чорна, інша — сіра і на розмір менша), заправляючи в них спіднє, хапає ще одні штани, просторіші, плутається в рурах грубого светра, влазить у плащ, недбало загортаючи всередину комір, і, защіпаючи на ходу черевики, випадає з помешкання. За порогом згадує, що не розсунув фіранок, але повернутися в цей момент означало б поразку, означало б знову нікуди не піти, не зробити нічого. Треба рушати зараз, поки в мозку ще пульсує ця невірогідна думка: «в горах так само буває сніг». Ездра замикає двері і йде. На сходи знову хтось насипав піску. Певно, діти. Кляті діти. Ездра ненавидить дітей. Як, зрештою, іще багато кого. Та сьогодні ненависть його якась млява, так — неприязнь радше.
Надворі безкарно владарює сонце. Таке, яким воно було 8 хвилин тому.
Ездра прямує вулицею, від незвички рухаючись трохи боком. Очі, звиклі до напівтемряви, майже сліпнуть, від кисню паморочиться в голові, пробирає піт. Мабуть, знову весна.
Швидко. Ездра йде швидко. Він ніколи не біжить. Він добре плаває, може й танцювати кілька годин поспіль (sic!), але бігати — ну ето уж ізвінітє. Він просто йде якомога швидше, минаючи кіоск нон-стоп, колишній книжковий магазин, в котрому тепер гніздиться дешева забігайлівка, бочку з-під пива, що торгує молоком, забрьоханий базарчик, перехрестя, платну стоянку і безплатний пам'ятник Габермасу з букетом зів'ялих гвоздик на постаменті. Далі Ездра бачить предивну картину: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робить своє діло цілком незворушно, вона здивовано прислухається до несподіваного щастя, а довкола бігає зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавулять, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Дорогу перегороджено, але авто слухняно гальмують, водії не сигналять роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджають це збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулює на зустрічну смугу, а крізь вікна видно заздрісні погляди пасажирів.
Тільки Ездра не стишує крок. Він йде і йде. Він хоче вийти з міста ще до полудня, побачити гори і пересвідчитися, чи дійсно на них лежить сніг.
Поступове перетворення міста в довколишній ландшафт зазвичай буває непомітним. Завжди залишається якийсь паркан, чи залізничний перехід, а чи іржава цистерна на узбіччі, котра ще нібито належить місту, а в той же час уже сама по собі. По праву руку Ездра бачить здиблений кам'янистий рельєф і білі пасма на вершині. Першої миті він навіть зупиняється від несподіванки, але потім згадує, що це фабричний кар'єр, а оте біле зверху — відклади калійної солі. Він рушає далі, перетинає галявину, рівчак, долає пагорб і заглиблюється в ліс. Так він, увійшовши в зону прозорого повітря, втрачає останню можливість розгледіти на горизонті засніжені вершини.
Тепер він шукає воду. Шукає ріку. Шлях до ріки йому підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються
