Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
Сестра кинула в окріп пригірщ інструментів.
— Професор Пер’є ніколи не лаявся, — ображено мовила вона, — а проте врятував чимало людей.
— Професор Пер’є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. — Вебер згорнув свої записи й підвівся. — Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.
— А все-таки часом можна щось зробити.
Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.
— Браво, Ежені,— похвалив її Вебер. — Ви завжди дотримуєтесь приписів.
— Я маю в житті певні обов’язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря разом із операційною.
— Чудово, Ежені. Аж на серці спокійніше стає.
— Дехто таких обов’язків не має. І не хоче мати.
— Це закид вам, Равіку! — засміявся Вебер. — Краще вшиваймося звідси. Ежені вранці дуже войовнича. І робити нам тут більше нічого.
Равік глянув на сестру, що мала в житті певні обов’язки. Та безстрашно зустріла його погляд. Окуляри в нікельованій оправі робили її пісне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як і Равік, але навіть дерево здавалося йому ріднішим за неї.
— Вибачте, — сказав він. — Ваша правда.
На білому столі лежало те, що кілька годин тому було ще надією, подихом, болем і тремтливим життям. А тепер це був тільки нечутливий труп, і людина-автомат, яка звалася сестрою Ежені й пишалася тим, що ніколи не робила в житті помилок, прикрила його простиралом і повезла геть. Такі всіх переживуть, подумав Равік, денне світло не любить цих дерев’яних душ, тому забуває про них, і вони живуть дуже довго.
— До побачення, Ежені,— сказав Вебер. — Виспіться сьогодні як слід.
— До побачення, докторе Вебере. Дякую, пане докторе.
— До побачення, — сказав Равік. — Вибачте за лайку.
— Всього найкращого, — крижаним голосом відповіла Ежені.
Вебер пирхнув.
— Чавунна вдача.
Надворі був сірий ранок. Вулицею торохтіли машини, що забирали сміття. Вебер звів комір.
— Гидотна погода. Підвезти вас, Равіку?
— Ні, дякую. Я хочу прогулятися.
— В таку сльоту? Я можу поїхати повз ваш готель. Це майже по дорозі.
Равік похитав головою.
— Дякую, Вебере.
Вебер пильно подивився на нього.
— Дивно, що ви й досі хвилюєтесь, коли хтось помирає у вас під ножем. Ви ж бо вже п’ятнадцять років панахаєте людей і всього набачилися.
— Так, набачився. Я й не хвилююся.
Вебер стояв перед ним кремезний і спокійний. Його велике кругле обличчя блищало, мов стигле нормандське яблуко. На чорних підстрижених вусах блищали крапельки дощу. Біля тротуару стояв «б’юїк» і також блищав. Зараз Вебер сяде в нього й спокійно поїде додому, до свого рожевого лялькового будиночка в передмісті, з чистою, осяйною дружиною і з двома чистими осяйними дітьми. Чисте осяйне існування. Як йому пояснити те напруження, від якого серце завмирає в грудях, коли ніж готовий зробити перший розтин, коли після легенького натиску лишається тонкий кривавий слід, коли тіло в голках і клемах відкривається, мов подвійна чи потрійна завіса, і з’являється те, що ніколи не бачило світла, коли ти йдеш по сліду, наче мисливець у джунглях, і враз у зруйнованій тканині, у вузлах, в пухлині, в розривах знаходиш могутнього хижака — смерть — і стаєш на боротьбу з нею, озброєний тільки тонким лезом, голкою і безмежно впевненою рукою… Як йому пояснити, що ти відчуваєш, коли твоя зосередженість досягла блискучої вершини і раптом кров хворого темніє, на неї з глумом падає якась владна, хижа тінь, — і ніж твій тупіє, голка стає ламкою і важкою рука… Коли те невидиме, загадкове явище, яке зветься життям і пульсує в тебе перед очима, раптом тікає від твоїх безсилих рук, розпадається, захоплене примарним чорним вихором, якого ні досягти, ні прогнати, коли обличчя, яке щойно дихало, було чиїмось «я», мало ім’я, обертається в безіменну застиглу маску… і тебе охоплює безглузда, безсила лють… як можна все це пояснити… та й що тут пояснювати?
Равік закурив другу сигарету.
— їй було двадцять один рік, — сказав він.
Вебер змахнув хусточкою з вусів блискучі краплі.
— Ви працювали бездоганно. Я б так не зміг. А що там, де вже поорудував якийсь партач, не було чого рятувати, не ваша вина. Де б ми опинилися, якби думали інакше?
— Так, — мовив Равік, — де б ми опинилися?
Вебер сховав хусточку до кишені.
— Після всього, що вам довелося пережити, ви мали б стати в біса загартованим.
У Равікових очах блиснула іронія.
— Людина ніколи не стає загартованою. Вона, може тільки багато до чого звикнути.
— Я це й мав на увазі.
— Але є таке, до чого ніколи не звикнеш. Важко сказати, чому. Даймо, що через каву. Може, й справді мене кава так наструнчила. А ми подумали, що це хвилювання.
— Кава була добра, правда?
— Дуже добра.
— Готувати каву я мастак. Я передчував, що вона вам буде потрібна, тому сам приготував її. Це не те чорне пійло, що готує Ежені, правда?
— Нема що й рівняти. Готувати каву ви справді мастак.
Вебер сів у машину, ввімкнув мотор і висунувся з вікна.
— Може, я все-таки вас підкину, га? Ви, певне, страшенно стомлені.
Тюлень, подумав Равік, не слухаючи його. Здоровий тюлень. Ну то й що? Чого мені все це верзеться? Вічно ця роздвоєність — думаєш про одне, а в голові крутиться інше.
— Я не стомлений, — сказав він. — Кава мене підбадьорила. Виспіться добре, Вебере.
Вебер засміявся. Під чорними вусами блиснули білі зуби.
— Я вже не лягатиму спати. Піду садити тюльпани й нарциси.
Тюльпани й нарциси, подумав Равік. На кругленьких грядках між посиланими жорствою стежечками. Тюльпани й нарциси — оранжево-золотаве буяння весни.
— До побачення, Вебере, — сказав він. — Про все решту ви потурбуєтесь?
— Авжеж. Я вам подзвоню ввечері. На жаль, гонорар буде невеликий. Нема про що навіть говорити. Дівчина була вбога і, мабуть, не мала родичів. Та ми ще перевіримо.
Равік відмахнувся рукою.
— Дівчина дала Ежені сто франків. Мабуть, це все, що в неї було. Отже, ваших двадцять п’ять.
— Добре, добре, — нетерпляче мовив Равік. — До побачення, Вебере.
— До побачення. Зустрінемося завтра о восьмій ранку.
Равік неквапом рушив вулицею Лорістон. Якби було літо, він сів би десь на лавці в Булонському лісі проти сонця й бездумно дивився б на воду та на зелені дерева, поки не вляглося б напруження. Потім поїхав би до готелю й ліг спати.
Він зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр. Коло прилавка стояло кілька робітників та водіїв вантажних машин.
