Потрапити в сад - Галина Василівна Москалець

Петро ніяк не міг заспокоїтись. Не в старому була справа. Хлопець вряди-годи зустрічав у місті божевільних дідів і бабів, не те що на селі, де старі гарували до останку, не бажаючи їсти дармовий хліб. Він гостро відчув себе нещасним і самотнім. Мабуть, йому судилося собаче життя, бо народився Петро у рік Собаки. Кружляв по місту, неспроможний вирватися з кола гамірних вулиць, повних приїжджих. Він теж був приїжджий зі своєю майже порожньою торбою.

Нижче, мабуть, уже не можна було впасти. Він поїхав у віддалений міський парк з наміром підібрати кілька пляшок, щоб їх здати і купити щось поїсти, «Ну то й що?» — якось байдуже подумав Петро. Хай це ганебно, принизливо в, чиїхось очах, але ж він не краде.

Парк розкішний, зелений, велелюдний. На галявинах ніде голці впасти: городяни приймають сонячні ванни. Дехто вже почорнів, але продовжує смажитися далі, мабуть, сподіваючись витопити зайве сало, надбане впродовж кількамісячного відсиджування в різних установах.

Петра самого дивувала власна неприязнь до людей. Він рушив у глиб парку, на мить забувши, задля чого сюди припхався. Міліціонери, що прогулювались алейками, викликали у нього легке тремтіння. Йому навіть здалося, що охоронці громадського порядку глянули на нього з підозрою. Проминув їх і тепер йшов назустріч двом хлопчикам років десяти, які вели на повідці кудлатого собаку. Пес тріпотів загнутим бубликом хвостиком і не проминав нагоди бешкетно задерти ногу біля кожної лавки. Хлопчаки їли морозиво, яке тануло й капало на асфальт, залишаючи на ньому білі плями. Колись у дитинстві до Петрового села привозили бідон з морозивом, і це було видатною подією. Діти бігли до крамниці зі скляними банками, а тітка Феся, наче сам бог, насипала морозиво, якого, на жаль, вистачало не всім. Воно тануло на очах від спеки, а розтале морозиво вже не вважалося товаром, хоча й було найсмачнішим. І однією з перших образ, що їх зазнав Петрусь, була та, коли він не дістав морозива на випрохані в батька 20 копійок, відтручений сильнішими й галасливішими.

...Зійшовши з асфальтованої доріжки, Петро побрів по шелесткому струхлому листю, поміж якого пробивалися кущики трави. То тут, то там сіріли рештки покинутих багать, лежали розкидані бляшанки з-під консервів. У таких місцях можна було знайти порожні пляшки. Петрові до горла підкотилася нудота, коли він уявив, що братиме до рук ці пляшки. Цікаво, де він їх митиме?

Петро блукав між попелиськами, підфутболюючи консервні бляшанки. Знайшов одну пляшку, але розбиту. Він би ще довго дивувався з відсутності склотари, якби не побачив неподалік смутну старечу постать, котра ворушила ціпком сухе листя. Товста вицвіла хустка, на плечах ще одна, картата, з китицями, жваві малесенькі очка на зморщеному личку — бабуся навіть не помітила Петра, лише обнишпорила поглядом землю довкола нього і пошкандибала далі...

Під захистом темряви Петро повернувся у рідний гуртожиток. Мав не такий кепський настрій, бо стрів землячка. Той уже три роки працював слюсарем в лікарні й мав надію отримати державну квартиру десь так літ через п’ятнадцять. Коля щиро зрадів Петрові, пригостив пивом, розповів про нещасливу любов і реальну можливість одружитися з «городською баришнею, якій тридцять з гаком, має власні «Жигулі». І вообче, в дерьовні він не зміг би без газу й ванни...» Землячок позичив Петрові трояк, дав адресу свого гуртожитку. Він, звісно, не здогадувався, що має справу з молодим спеціалістом, котрий мало не вмирав з голоду.

Петро відразу кинувся у «Вареничну» і проїв там карбованець. Однак на цьому не зупинився. Купив три пачки «Прими», хлібину й банку перцю з морквою. Чашка прегарячої кави за 28 копійок завершила ці розкішні витрати. Ще й кілька монет побрязкувало в кишені.

Після короткої суперечки вахтер пропустив Петра. На четвертому поверсі, в коридорі з вибитим вікном і тьмяним світлом, яке робило обличчя студентів схожими на бліді лики трупів, того вечора спокійнісінько могли гуляти привиди, бо абітурієнти ще вилежувалися вдома на канапах, знічев’я гортаючи підручники, і більше спали, ніж дбали про власне майбутнє, де чекали на них або розчарування, або радощі студентського життя, як висловлювались їхні близькі, котрим випало пізнати ці радощі.

Петро відімкнув кімнату, що з дня на день чекала мулярів і штукатурів. Вмився холодною водою і став лагодити собі вечерю. Відбатував добрий кусень хліба, поклав зверху кривавої суміші перцю, моркви і ще бозна-чого. Попоївши, запив водою і з насолодою випалив цигарку, цілком вдоволений таким життям. Почитав стару газету з тих, що служили йому за постіль, ліг і зібрався пірнути в глибокий сон, намагаючись не звертати уваги на укуси блощиць. Заснув він швидко з приємною думкою, що світ не без добрих людей.

Та ба! Петро крізь сон почув, як рипить, повертаючись в замку, ключ, хоч до ранку було ще далеко.

(На цьому місці завжди обриваються детективні романи, які друкуються з продовженням. Але оскільки це не детективний роман і навіть не фантастичний, то паузи ми робити не будемо).

Кого ж побачив Петро? Авжеж, не комендантшу! То був хлопець приблизно одного з ним віку, але значно краще одягнутий.

— Ц-с-с! Не смикайся! — хитнувся незнайомий нахаба, неймовірно п’яний. — Я від Мойсея Ароновича. Побалакаєм вранці...

Хлопець гикнув, ковзнувши рукою по полірованій шафі, на яку годі було обіпертися, бо вона сама ледве трималась на трьох ніжках.

— Якого ще Мойсея Ароновича?

— Від того самого! — дав цілком вичерпну відповідь гість і впав на ліжко, що стояло до нього найближче. Пружини розпачливо зойкнули. Та дарма — хлопець уже захропів.

Петро встав, пішов до дверей, щоб витягти з них ключа, яким п’яний відчинив кімнату. Потім довго стояв коло вікна, дивлячись на освітлену безлюдну вулицю. Він зовсім не сердився на несподіваного візитера. Все-таки це жива істота, яка теж потребує даху над головою.

Прокинувся вже вранці, пізніше за нічного приблуду, котрий встиг поснідати рештками Петрової вечері й зараз запалював цигарку, теж не свою.

— Слухай, — озвався Петро,