Потрапити в сад - Галина Василівна Москалець

Сорочка з мереживом полетіла в куток.

Хазяйка, вражена несподіваним зціленням, гарячково забурмотіла молитву і щезла, щоб рознести цю новину найближчим сусідам. Священик із служкою вперто чекали гонорару, і Максиміліан змушений був знову розв’язати гаманець, щоб їх позбутися.

— Чого ти знову ревеш, осле? — мимохідь глянув на Гастона.

— З радості, мій пане. Я весь час молився за ваше одужання. Мабуть, бог почув мене...

— Свята простота, — скривився Максиміліан. — На, випий за моє здоров’я, підлабузнику, а заразом і за моє нове життя! Викличеш візника десь за годину...

Спровадивши слугу, Артур — Максиміліан перелічив гроші.

— Негусто! — мовив сам до себе і всівся за стіл писати листа батькові у глибоку провінцію.

— Я грубо поводився, — бурмотів він. — Штучно. Але й культури великої показувати не слід, доки я ще не вчився в тутешньому університеті. Ет, ліпше вже бути слугою, ніж графом. Менше клопоту. Ну що ж, вперед, Артуре.

...За земним часом я пробув у Франції десь років п’ятдесят. Вчився, а після смерті батька перебравсь у занехаяний до краю родовий замок, невдовзі одружився, сплодив четверо опецькуватих дітлахів: трьох синів і дочку. Діждався онуків і смерті, залишивши після себе книжку «Сад людський і господній», яка згодом стала моєю дипломною роботою, а на землі її видали, викинувши добру третину, де я не вельми лагідно повівся з духовенством. Преподобний кюре містечкової церкви був моїм колегою по засланню — таким самим студентом і двійником. Мабуть, нас поселили майже поряд, щоб ми шпигували один за одним. Наші гарячі дискусії були моєю єдиною втіхою у безпросвітному провінційному скнінні. А я ж міг би жити у Парижі, котрий полюбив за роки студій... Втім, сперечатись з вищими нерозумно.

Той чоловік, що стрів мене біля «Комеді Франсез», опікувався мною і ще трьома студентами, котрих послали в Іспанію. Він пильнував за кожним нашим кроком, через його донос мене ледь не відкликали з практики з усіма відповідними малоприємними наслідками. Це коли я настільки добре увійшов у свою роль, що, знудьгувавшись до відчаю, вирішив покінчити життя самогубством. Мені виповнилось якраз сорок років за земним часом. Сидів у своєму похмурому замку, а надворі були дощ, осінь, бездоріжжя. Кюре прихворів і не бажав нікого приймати. Я вже гадав, що він лаштується дати драла.

Я схильний був думати, що принцип виживання — універсальний принцип світобудови, дію якого спостерігаємо навіть серед неживих речей: завжди від пожеж згоряли дерев’яні халупи бідняків, а кам’яні палаци знаті лишались неушкоджені. Зрештою, не майнова прірва між людьми мене обходила. Принцип виживання, себто вдосконалення, поширювався і на нас, вищих істот. Кожне узагальнення небезпечне, бо накладає пута на свободу духу. Кожна система перетворює її послідовників у рабів. Хіба ж над імітацією теж не стояла система?

Хіба раб може звільнити іншого раба від його ганебного стану? Єдиний вихід, гадав я, це бунт, стихійний і абсурдний, який перетворить усе в хаос. Яка ж підла думка, що систему можна подолати лише досконалішою системою! Я не міг більше виконувати цю нікчемну працю на землі, захищати тілесну оболонку графа Максиміліана. Я хотів бути повноцінною людиною, зразком гомо сапієнс, а мене змушували до лицемір’я, званого лояльністю. Слово честі, я іноді почував себе шпигуном...

Оці сумніви довели мене до того, що я вирішив повіситися, сподіваючись таким чином позбутися земних вериг. Отож я знайшов добрячу мотузку і вночі під стукіт дощу і завивання вітру пішов на горище, тримаючи в руці запалену свічку. В ту мить, коли я збирався копнути стілець, дужа рука вхопила мене за воріт, і я повалився на підлогу з обрізаною мотузкою на шиї. Чи варто говорити, хто це був?

— Ідіот, — лайнувся наш всюдисущий охоронець, — вішатися в таку ніч! Я саме збирався прийняти снодійне. Бути таким бевзнем. Твоя дружина з коханцем тільки й чекають, щоб ти врізав дуба. Мені набридло нейтралізувати отруту в їжі, щоб не зіпсувався твій жалюгідний шлунок.

— Коханець?! — це слово раптом повернуло мене до життя.

— Авжеж, у її спальні! Це барон де...

Я вже було кинувся, щоб покарати перелюбників, але незворушна міна, з якою мій рятівник клацнув вимикачем (під стелею спалахнула застережна лампочка, — це диво в проклятому вісімнадцятому столітті схвилювало б мене до сліз, якби не удар долі!), отже, презирлива міна куратора остаточно привела мене до тями. Я рішуче скинув з шиї мотузку.

— Це дрібниці, але про твій вчинок я мушу повідомити куди слід, — дещо він остудив мій запал.

— А якби ви мене не врятували?

— Ти б опинився у чорній дірі!

Я похолов від жаху. Потім промимрив:

— Я не можу так жити далі...

— У сорок років подібне трапляється.

— Але ж насправді мені не сорок років! І я не людина, щоб терпіти приниження і топити душу в смороді гріха.

— Чим нижче ти впадеш, чим більше тебе принизять, тим вище піднесешся потім. Зрештою, як початківець, ти можеш займатися благодійництвом чи подорожувати. Це полегшить твої муки.

— Я застарий для подорожей.

— Невже?

На стіні виникло дзеркало у важкій різьбленій рамі з амурчиками й гронами. Замість пісної фізіономії, покраяної зморшками, я побачив юне лице, схоже на лик одного янгола з містечкової церкви. Завжди він когось мені нагадував! Так, то був я. Пам’ять повернула ті щасливі часи, коли я ще не належав до зграї двійників. Мені хотілося плакати, відчувши, як налилися міццю м’язи, тіло стало гнучким, а лице гладеньким. Якими б щасливими були люди, якби до них поверталася молодість...

— Спробуй! — примружився мій куратор. — Може, тобі вдасться ощасливити людство... — і вмить разом з дзеркалом й електричною лампочкою.

Назад я спускався ходою сорокарічного чоловіка, обтяженого сім’єю і радикулітом.

...Наступні тридцять років пролетіли як тридцять днів. Я шукав