"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…

— Я бачу, тут цілий мітинг, — невдоволено сказав Старков.

Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора — вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.

— Здрастуйте, товариші! — голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.

Відповідаючи Старкову, люди розступились.

— Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?

Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.

Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім'ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум'яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.

— Спасибі, товариші,— сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. — Це він тебе?

Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.

— Нічого, я йому теж… — Вона прикрила подряпину долонею.

— А він же міг тебе з пістолета?

— Хай би спробував!

Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.

— Он ти яка!

— Така вже…

— Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.

Ні за що!.. — Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. — Лізуть, гади…

Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.

— Нам треба працювати, товариші…

Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.

— Ну, герою Гітлера, хто ти?

Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.

— Прізвище? Ім'я? — підвищив голос Старков.

— Куницький, — неголосно іі хрипло відповів парашутист.

— Ясніше, голосніше.

Парашутист прокашлявся:

— Куницький Петро.

— Де здався в полон?

— Ніде не здавався. Звільнений я.

— Що значить звільнений.

— Сидів у мінській тюрмі. Німці звільнили.

— За що сидів?

— По тридцять п'ятій.

Старков переглянувся з Марковим.

— Академічні кадри, нічого не скажеш. Що збирався тут робити?

— Нічого не збирався. Думав, як сяду, дам чосу кудись далі. В Сибір, наприклад.

— Тебе готували?

— Два тижні і п'ять днів.

— Де?

— В спецшколі…

— Вони, — тихо сказав Старков Маркову. Він наказав офіцерові відправити пійманого до Наркомату держбезпеки і кивнув Маркову.

— Їдьмо додому.

Ідучи лісом, Старков посміхався і поглядав на Маркова.

— Ну, як у нас із нервами?

— Принаймні знаю, де вони в мене, — віджартовувався Марков.

Старков зупинився.

— Знаєте, про що я думаю? Ваша група буде діяти там у найсприятливіших умовах. Так, так, Михайле Степановичу, найсприятливіших. Згадайте того першого, якого привіз Петросян. Німець не те, що цей рецидивіст. На скільки в нього гонору вистачило? Рівно на добу. А потім як він запобігав, як покірно плазував на череві, як ганив усю свою єпархію! А його ж переконали, що війна з Росією — весела прогулянка. І академіки Канаріса теж зіпсовані успіхами. Після легкої здобичі в Європі у них повинна бути дуже небезпечна для пана Канаріса самовпевненість і нахабство. Ви тільки подумайте, вони на цього типа, на тридцятип'ятника, покладали завдання підірвати наш тил! Нахаби! А тут Катя… — Старков засміявся. — Одна Катя. І сюжету кінець.

Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.

— А тим часом — війна… — тихо сказав Старков і зітхнув. — Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…

Машина розвернулась і помчала до Москви.

Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.

Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме — пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.

Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на