Теплі історії про дива, коханих і рідних - Колектив авторів

свій унікальний, подарований Богом характер. От учора, пам’ятаєш, лив такий сильний дощ, ледь устигли сховатися! Мама вибігала, казала нам: «Такий хлющ — як із відра!». А ми з тобою дивилися у вікно й бачили, як наші квіти, ухиляючись від вітрових обіймів, тулилися до землі, а дощ усе сильніше хотів їх пригорнути, понюхати й поцілувати. Ти пам’ятаєш, коли вперше побачила абрикосовий цвіт і коли знайшла свою першу ромашку і першу бджолу? А був ще ж дощик тихенький-тихенький, теплий, як весняне сонечко, падав просто з неба і неначе вибачався за кожну зронену на нас краплинку, а колись прийшов дощик-забіяка і понадламував мамині улюблені хризантеми, пошурхотів листочками, подув у труби та ще курей полякав — і побіг куди знав.

— Куди? — відізвалося відлунням, а погляд не міг відірватися від чарівника-тата. І як він міг одним помахом відкривати те, чого самій не видно? Наче розкриває книжку, ніби вводить у казку…

— Не знаю, сонечко. Мабуть, у якихось своїх розбишацьких справах. А пам’ятаєш, у п’ятницю в бабусі ми зустріли дощик, що почав сильно крапати, надувати бульки, а потім перестав, неначе забувся?

— То був дощик-забувака, — констатувала Тося.

— А пам’ятаєш, Тосю, того, що трусив мілко-мілко…

— Так-так, і ти говорив, що він сіє ситечком. Ми йшли з тобою шукати веселку, а ти сказав, що їх уночі не буває, бо вони бояться роздерти свої барвисті сукні зорями і рано лягають спати, щоби бути гарними й розумними, і що мені теж треба засинати. Тату, а зіроньки не хочуть спати вночі? Ти казав, що я твоя і райдуга і зіронька… А можна, я окремо буду: вдень — веселкою, а ввечері — зіронькою? І лягатиму спати… А, не лягатиму зовсім, добре? — вже заіскрилися зорі-оченята.

— Ну, Тосю… — засміявся тато, не знаючи, що й сказати.

Але мала непосидюча кнопочка сама врятувала ситуацію:

— Тату, татусику, а що діти? — Лише в такі моменти батьківських моральних відкриттів Тося могла невідривно слухати, навіть не рухалася, мабуть, і не дихала, так старалася вловити кожен порух татових думок.

— Діти, Тосечко, також бувають різними: хтось задумливий, хтось розгублений, як той дощик, хтось любить малювати й пускати літачки, а дехто може образитись і набурмоситись, як хмарка, через якусь дрібничку. Але, Тосю, всі дітки схожі.

— Так?

— Так, звичайно. Усі вони хороші. Діти поганими не бувають. Це істина. Як і дощик — хоч би яким він був — хоче принести землі радість, нагодувати рослинки й напоїти дерева, так і дітки — народжуються, щоби бути щасливими, сміятися кожному новому промінчику сонця такими ж сяючими усмішками, щоби ловити метеликів і безтурботно гратися, допомагати мамі (лише своєю присутністю!), щоби заспокоїти тата й бабусю, щоби бути бажаними й неповторними, і так самовіддано вчити всіх дорослих любити, а ще — відкривати свою душу світу, а ще…

І хоч Тося більше відчувала, ніж розуміла батькові слова, але вже від самого їхнього звучання з татових вуст у неї не лишалося ні крапельки сумніву в їхній правдивості, і колись, звичайно, вона їх зрозуміє. Колись, напевно, почує їх від когось іще в глибокодумних трактатах про щастя і дивуватиметься: звідки я це все знаю? Бо десь далеко сховаються, але грітимуть усе життя татові слова: «Народжуються, щоби бути щасливими», — глибоко, просто в серці.

Христина Шутенко
На станції метро

Вона стояла на платформі, чекаючи на прибуття електрички. Був пізній вечір, поїзди в метро вже ходили рідко, тому мала час подумати. Вона любила нічний Київ, дивитися на різнобарвні вогники в темноті, які, поєднуючись та освітлюючи вулиці, створювали якусь казку. Для неї. Сильний порив вітру кинув волосся їй в обличчя, повернувши до реальності. Вдихнула свіжого повітря й озирнулася навкруги. Ось сидить немолода жінка, на вигляд років сорока. Нічого особливого: чорне пальто, сумка через плече й два важкі пакети. Напевно, повертається звідкись, а може, навпаки, кудись їде. Трохи далі стоїть молодий хлопець у формі «Динамо» та з навушниками у вухах. Там пара закоханих цілується. Маленька дівчинка плаче, бо вже пізно й вона хоче спати, а її батьки засиділись у гостях. У кожного з них своя історія. І всіх звела на станції метро звичайна необхідність. Зараз вони сядуть у вагон, кожен вийде на своїй зупинці, і більше один одного не побачать. Від дивних думок її відволік звук потягу, що надходив. Зайшла у вагон, підкрутила звук у навушниках і продовжила свій шлях додому. Завтра неділя. Як вона раніше любила неділі! Але не тепер.

Неділя означала ще один тиждень очікування. І на що вона сподівається? Невже він захоче зустрітися після того, що між ними було?

А що було? Інтернет-листування, одне з десятків, яке вона підтримувала задля годиться? Дві зустрічі, кава та морозиво? Це ж нічого не означало. Принаймні, вона так думала. А виявилося, що ні. Лише тепер, через стільки часу, зрозуміла, що він таки означав для неї набагато більше, ніж усі інші, разом узяті. І хоча минув рік, ще плекала надію, що він погодиться зустрітися.

А що вона скаже йому, коли подивиться в очі? І чи зможе взагалі на нього дивитися? Про що вони, люди з різних світів, говоритимуть? Стільки запитань у голові…

Нарешті повідомлення — як завжди, не вміщується на екрані.

«Привіт…»

Вона всміхнулася та подивилася на чоловіка, який спав поруч. Вона знала той лист напам’ять, адже перечитувала його безліч разів відтоді, як вони почали зустрічатися, дивуючись своєму щастю. Тепер вірила, що одним повідомленням можна змінити власне життя.

— Просинайся, коханий, — сказала вона й поцілувала…

Анна Яременко
Про Найріднішого

Знаєш, пишу і вже бачу, як Ти усміхаєшся, читаючи мої стрибучі рядки. Ти