Правік та інші часи - Ольга Токарчук

— Цьому наймолодшому я куплю контрабас, — сказав Павел. Вітек ховався за маму, коли на нього дивились.

Граючи, Аделька ввесь час думала про мертвих тварин на столі в передпокої.

Всі мали відкриті очі. В птахів вони були наче скляні камінчики на каблучках, але заячі здавалися просто страшні. Адельці здавалося, ніби вони пантрують кожен її рух. Птахи лежали, пов’язані за ноги пучечками, мов редиска. Зайці — по-окремо. Вона шукала в їхній шерсті та пір’ї рани від куль, але лише іноді їй щастило знайти застиглі округлі струпи. Мертвим зайцям з носів скапувала кров на підлогу. Їхні мордочки були подібні до котячих. Аделька поправляла їм голови так, щоби вони не звисали зі столу.

Одного разу серед підстрелених фазанів Аделька помітила якогось іншого птаха. Він був менший і мав красиве блакитне пір’я. Цей колір зачарував її. Адельці захотілося мати його. Вона ще не знала, що з ним зробить, але знала, що хоче його, тож обережно вискубувала пір’я, одне за одним, аж ось уже тримала в руці блакитний букет. Аделька перев’язала його білою стрічкою зі свого волосся й хотіла була показати мамі. В кухні натрапила на батька.

— Що це?.. Що ж ти наробила? Чи ти знаєш, що ти наробила?!

Аделька позадкувала до шафи.

— Ти обскубала сойку пана Відини! А він її собі навмисно підстрелив.

Міся стала біля Павла, а в дверях з’явилися голови цікавих гостей.

Батько схопив Адельку залізною п’ятірнею за плече і повів до кімнати.

Штовхнув її зі злістю так, що вона опинилася перед Відиною, який розмовляв з кимось.

— Що таке? — запитав той відсутнім голосом. Мав каламутний погляд.

— Вона обскубла твою сойку! — крикнув Павел.

Аделька простягла букет із пір’я. Її руки тремтіли.

— Віддай це пір’я панові Відині, — гаркнув до неї Павел. — Місю, давай горох. Покараємо її для прикладу. З дітьми треба суворо… Треба тримати їх у шорах.

Міся неохоче подала йому торбинку з горохом. Павел висипав горох у кутку кімнати й наказав доньці вклякнути на нього. Аделька стала на коліна, і на мить запала тиша. Вона відчула, що всі на неї дивляться. Подумала, що може зараз померти.

— Хрін з нею, з тією сойкою. Наливай, Павле, — забулькотів у цій тиші Відина, і гамір ожив знову.

Час Павла

Павел лежав навзнак і знав, що вже не засне. За вікном сіріло. Боліла голова та страшенно хотілося пити. Однак він був занадто втомлений і пригнічений, аби зараз устати та піти на кухню. Тож згадував увесь учорашній вечір, велику пиятику, кілька перших тостів, бо наступних уже не пам’ятав, грубі Уклеїні жарти, якісь танці, якісь незадоволені міни жінок, якісь претензії. А потім подумав, що йому минуло сороковий рік і отож закінчилася перша частина його життя. Дійшов до вершини, а тепер, лежачи навзнак з жахливим похміллям, дивився в час, що минає. Він почав пригадувати собі ще й інші дні та інші вечори. Переглядав їх, немов фільм, якого пустили з кінця в початок — ґротесковий, смішний та позбавлений сенсу, як і його життя. Він бачив усі образи до дрібниць, але вони видавалися йому неважливими та безглуздими. Побачив таким чином усе своє минуле. І не знайшов у ньому нічого, з чого міг би пишатися, що його втішило б, що викликало якісь добрі почуття. Не було в усій цій химерній розповіді нічого певного, сталого, нічого, за що можна було б ухопитись. Була лише метушня, нездійснені мрії, невгамовані бажання. «Нічого в мене не вийшло», — подумав Павел. Захотілося плакати, він спробував, але, либонь, забув, як це робиться, бо не плакав з дитинства. Проковтнув густу гірку слину та хотів видобути дитячий схлип з горла й легень. Нічого й з того не вийшло, тож повернувся думками в минуле й з великим зусиллям подумав про те, що буде, що він має ще зробити: курси і, напевно, підвищення по службі, дітей до середньої школи, розбудова хати та кімнат для винайму, навіть не кімнат, а пансіонату, малий будинок відпочинку для дачників з Кельц та Кракова. На якусь мить він ожив ізсередини й забув про головний біль, про сухий, як тріска, язик, про плач, якого проковтнув. Але той страшний смуток повернувся. Павел подумав, що його минуле таке ж саме, як і все минуле загалом — стаються в ньому різні речі, котрі нічого не означають, нікуди не приводять. Ця думка збудила в ньому страх, бо за цим усім — курсами та підвищенням по службі, пансіонатом і розбудовою хати, всілякими задумами, всілякими діями — була смерть. І Павел Боський усвідомив, що цієї тихої вимученої похміллям ночі він безпорадно дивиться на народження власної смерти. Що ось вибило полудневу годину його життя, і тепер повільно, поступово та непомітно наближаються сутінки.

Почувався, як осиротіла дитина, як грудка землі, кинута на узбіччя дороги. Лежав горілиць у шорсткій і невловній теперішності та відчував, що з кожною секундою розпадається разом із нею, відходить у небуття.

Час Рути

Рута навіть була готова покохати Уклею. Могла ставитися до нього як до великої хворої тварини. Та Уклея не хотів її любови — хотів просто владарювати над нею.

Руті часом здавалося, що в Уклеї сидить кудлатий Лихий Чоловік — так само клався на неї, як Лихий — на маму. Але мама дозволяла це з посмішкою на обличчі, а в Руті тоді пробуджувалися злість та зненависть, що — як дріжджове тісто — росли й набухали. Потім Уклея завжди засинав на ній, а його тіло виділяло алкогольний сморід. Рута вислизала з-під цього тіла і йшла у ванну. Напускала повну ванну води і лежала в ній, аж поки вода вистигала.

Уклея замикав Руту в будинку саму. Залишав їй на кухні смачну їжу з ресторану «Затишшя»: холодну курку, рулет, заливну рибу, салат з овочів, яйця в майонезі, оселедця в сметані — що тільки було в меню. В домі Уклеї Руті не бракувало нічого. Вона тинялася кімнатами, слухала радіо, перевдягалась у різні сукні, примірювала черевики та капелюшки. Мала дві шафи одягу, шкатулку, повну золотих прикрас, кільканадцять капелюшків і десятки пар взуття, тож отримала те, чого хотіла. Правда, напочатку думала, що зможе дефілювати в цих шатах вулицями Ташува й хизуватися під костьолом на