Заячий пастух - Василь Гайворонський

– А все ж, Карле Францовичу...

– Досить, Гичко. Поводься так, як я тобі наказую.

Трохи охоловши, Гичка вже був і радий, що управитель не погодився з ним, інакше знову довелося б мати справу із заячим пастухом, а тут ще й стара халепа не загоїлася.

Ні, обережність людині аж ніяк не шкодить.

Довга й дошкульна зима таки минула, пригріло сонце, розтав сніг, уквітчалися дерева й увесьденечки дзвеніли невидимі жайворонки. Почалися польові роботи, наймити ранком виїздили в поле орати, сіяти, потім уже й косити трави, полоти, а там і хліба дозріли, зайшли жнива, поверталися до маєтку люди пізно, стомлені, повечерявши, зразу ж лягали спати по закутках подвір'я, на возах, на траві, просто неба.

Про зимові пригоди із зайцями потроху забувалося, хіба інколи ще, як вискочить куций десь із– під ніг, то хтось жартома свисне вслід і скаже:

– Потяг на хвості п'ять карбованців.

Василько рідко коли ночував у чабанській хаті зникав часом і на тиждень, і на два, і дід Данило не раз турбувався, щоб хлопець, бува, знову не надумав податися до тих своїх теплих країв. Але Василько таки з'явився, обіпраний співчутливими руками, облатаний і викупаний, охоче розповідав дідові Данилові, де він бував, що чував і що довелося бачити. А бував він у багатьох селах і хуторах, що лежали за десять чи й п'ятнадцять верст від маєтку Номікосова, набув тамдрузів і приятелів серед місцевих хлопців, скрізь уже знали, що він, Тарас, чекає на пана із столиці, і, як пан з ним розплатиться, то він піде з дідом Данилом в Одес учитися. Про теплі краї Василько вже не каже нікому, а розповідає про Україну та її гетьманів, і люди слухають його й стверджують, що так воно й було, і так воно ще й буде, дай Боже, дожити до того щасливого часу.

Уже надходила й осінь, з польовими роботами покінчено, зайвих наймитів звільнено, залишилися ті, що потрібні в, господарстві на зиму. Дівчата вже чепурили покої панського будинку, готувалися до зустрічі гостей. Управитель часто їздив і до Єлисавету, і до Одеси, і до Миколаєва, іноді сам, іноді з Гичкою, із станції приходили хури напоїв, добірного харчу, солодощів і ласощів. Усі в маєтку метушилися, квапилися, мов на пожежі. Першими із сторонніх людей прибули музики, всі в довгих, але легких пальтах, укапе люхах, і в кожного в руках потертий футляр із струментом. А за музиками почали прибувати й гості.

Як і завжди, пан Номікосов прибув із своїм другом Протопоповим, помітно постарілим і схудлим. Дорога стомила його настільки, що довелося підтримувати під руки, допомагати вийти сходами на другий поверх будинку. Одначе, за ніч Протопопов відсвіжився, ходив покоями без чужої допомоги, а спіткавши управителя, поручкався, про те–се поговорив з ним, навіть не забув і про заячого пастуха.

– Програли ви заклад, Платоне Аркадійовичу, – сказав йому управитель. – Накупили ми Тарасові сто зайців, сподівалися, що з того щось станеться, якась дивовижа. А вийшов пшик. Зайці порозбігалися, та й пастух кудись подівся, либонь, утекло стерво.

– Дуже приємно чути ваші слова, Карле Францовичу, – висловив своє задоволення Протопопов.

– 3 приємністю заплачу Галактівнові Калістратовичу тисячу карбованці. Я радий програшеві. Навіть на душі полегшало. Але ви мовчіть, Карле Францовичу. На бенкеті в честь іменинника цей виграш буде Галактіонові Калістратовичу сюрпризом Чудово! Але – таємниця! – І Протопопов, конфіденційно моргнувши оком, приклав до своїх уст вказівний палець.

Ця розмова з Протопоповим збентежила управителя. Він уже давно забув про того заячого пастуха, навіть не знає, чи хлопець справді втік, чи ще й досі тут вештається. Запитав про це Панька Гичку. Ні, хлопець нікуди не тікав, а тиняється по навколишніх селах, хоч часом навідується й до чабанської хати.

– Що ж йому тут треба? – здивувався управитель.

– Дітись нікуди. А ми, ж годуємо, – сказав Гичка.

– А мені здається, що не харчі його тут тримають,

– мовив управитель. – Тож пам'ятай, Гичко, якщо той хлопець щось тут у маєтку наброїть, то відповіси ти своєю головою. Але знов попереджаю – хлопця не займай. Можливо, що його ще захочуть побачити наші пани,

– То що ж маю робити? – спитав розгублений Гичка.

– Стеж за ним, як за своїм оком. Головне, щоб коло нашого маєтку не тхнуло й духом заячим, побачиш хоч одного – зразу ж стріляй.

– Це інша справа. З рушницею воно не так моторошно. І Гичка перетворився на пристрасного мисливця. З рушницею в руках, підперезаний патронташею, никав він по лісі недалеко від чабанської хати, поглядаючи на її двері та вікна. І день відходив, і другий, а нічого підозрілого не надибав, не траплялися йому ні зайці, ні якась інша звірина, навіть миші не довелося помітити, ліс порожній, готувався до зимової дрімоти, тільки пожовкле листя шелестить під ногами в мисливця та іноді крякне десь сумовито ворона. З димаря інколи клубочився дим, увечері показувався в вікнах вогник каганця, оце й усі ознаки, що в хаті животіє якась істота. Повертався до маєтку Гичка, як уже поночіло, щоб ніхто не помітив його.

А дід Данило ходив навколо маєтку, калатав і калатав, аж поки пани вгомоняться й полягають спати, далеко за північ.

Цієї ночі дід Данило приніс Василькові горщик галушок, свіжого хліба, цибулину і від дівчат з панської кухні жменю ласощів.

– Як воно тобі тут? – спитав старий. Василько таки добре зголоднів, їв – аж за вухами лящало, тому й не відповів зразу дідові нічого.

– Гичка сюди не навідувався? – знову спитав старий.

– Сюди – ні, – спромігся сказати Василько.

– Щось негаразд із Гичкою. Як піде зранку десь із рушницею, то лиш увечері повертається. Де він