Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
І в той час як Річ Посполита вже готова була позадкувати й поставити хрест на «синові тирана Івана», якого ще не так давно активно підтримувала, як зоря його почала зненацька яскраво світитися і підніматися над московськими обріями. Уже в наші дні історики справедливо напишуть, що «вирішальною виявилася підтримка, яку виявили самозванцю козаки — запорозькі та донські», що царевич мудро вчинив, коли на самому початку своєї затії, і особливо коли з’явився у Самборі в кінці 1603 року, раз по раз звертався із закликами до козацької вольниці — ось хто на довгі роки став його головною рушійною силою... І разом з тим в «Очерках по истории Смуты в Московском государстве ХVI—ХVII вв.» його автор С. Платонов справедливо писатиме, «зрозуміло, що не воєнні сили і не особиста відвага самозванця принесли йому перемогу», хоча вони й відіграли вирішальну роль, але... Навряд чи Дмитрію вдалося б узяти Москву — чи навіть дійти до неї. Суть була в іншому. Як вважають, південь Московської держави виявився найбільш готовим прийняти царевича Дмитрія. (Похід північним шляхом на Москву, наприклад, виявився б менш успішним.)
Оскільки південь Московії був за ним, Дмитрію після першої і останньої поразки на Севщині більше не довелося вступати в серйозні битви з прихильниками царя Бориса. Тільки-но південними краями Московії пронеслася чутка про воскреслого сина Івана Грозного, як на його бік почали переходити міста і в його табір звідусіль з’їжджалися всі, хто був незадоволений правлінням Бориса Годунова. Та й жахливий голод, що його тоді пережила Московія (винуватим було визнано Бориса Годунова), вдарив по авторитету царя — всі тепер покладали надії лише на царевича Дмитрія, і його зоря, яскраво спалахнувши, засяяла, здавалося, над усім світом білим, а не тільки над Руссю. Тільки йому тоді вірила Русь і тільки з ним забагла йти до кращого життя. Син Івана Грозного здавався тоді московитам найсправедливішим царем, і з ним московити вже готові були йти в огонь і воду. Куди завгодно, аби проти ненависного Годуна. Втративши значну частину польських найманців під Путивлем, Дмитрій навзамін отримав цілі полки, що день у день формувалися з люду, який з усіх країв плавом плив до царевича з єдиною вимогою: веди нас, Димитрію, на Москву!
Такі вісті швидко летіли Московією, Литвою, Польщею. Долетіли вони й до Самбора, і воєвода Юрій Мнішек чи не вперше пожалкував, що так зопалу залишив царевича, але... Справу було зроблено, він таки залишив царевича в найкритичніші його дні, тож тепер доведеться будь-що виправляти свій промах.
З московського походу Юрій Мнішек повернувся сам не свій. Мав таке відчуття, що він — побитий шолудивий пес, вигнаний із зграї чи з хазяйського двору; пес, який, затиснувши між ногами хвоста, плентається з опущеною головою, а на нього всі тикають пальцями:
— Бери його!.. Кусь-кусь!!.
А все тому, що поквапився Юрій Мнішек залишити зграю, пардон, рушення царевича Дмитрія Івановича під Путивлем, ой поквапився!.. Що б було йому ще хоч трохи затриматися в таборі претендента на російський престол, дивись, ситуація з поразкою якось би й вирівнялася. А він... Ноги в руки і — гайда в ойчизну! Злякався відповідальності за програну битву на Севщині — він-бо похідний гетьман і до поразки, як за великим рахунком, має пряме відношення. Кепський з нього виявився похідний гетьман!
Та що тепер. Хто знав, хто міг передбачити, що справи Дмитрія так різко підуть вгору — і це після відчутної поразки! А він, похідний гетьман війська царевича, опинився чи не в ролі дезертира. І це він, відомий у Речі Посполитій воєвода, королівський староста з найширшими повноваженнями — сам собі цар і владика, — сенатор і взагалі в королівстві поляків відома особа. Пан воєвода, ніколи не страждаючи скромністю, любив, бувало, про себе говорити (правда, ховаючись за особовий займенник «ми», що вживається для називання двох чи багатьох осіб разом узятих, але неодмінно разом з тим, хто говорить): ми — відомі історичні особи. Себто уникав відвертого якання і разом з тим... якав. Вельми елегантно.
Ми — відомі історичні особи.
І ось ця «відома історична особа» малодушно втекла з табору царевича Дмитрія, як тільки той зазнав поразки.
Поквапився...
Але треба було якось виправити ситуацію — все ж таки він... відома історична особа. Особливо йому ніяково було перед дочкою, яка просто... просто боготворила його і вважала батька еталоном чесності, порядності і, безперечно, зваги. А він...
Марина дивилася такими зажуреними (невже щось відчула?) очима, чистими, невинно-дитячими, німо питаючи: що? Що сталося, що ти покинув Дмитрія на пограниччі Московщини і повернувся до Самбора, звідки зовсім недавно з таким шиком виїжджав у похід з царевичем та найманим військом, погрожуючи і нахваляючись «зітерти, пся крев, Годуна в порошок!»?
І воєвода, не витримавши того погляду, крикнув:
— Чого?.. Чого на мене так дивишся? Що ти знаєш... дівча неоперене? Що тямиш у воєнній справі?.. Я довів Дмитрія до границь Московії... Ну, зазнав він деякої... е-е... поразки, але... Це — війна, де доля може повернутися будь-яким боком. І тим, і тим... Сьогодні пан, а завтра пропав! Чи навпаки: сьогодні пропав, а завтра, дивись, вже й пан... (У Марини так і вертілося на кінчику язика: «А чому ж ти, батечку, так швидко залишив Дмитрія, якщо сьогодні... пропав, а завтра — пан?» Подумала, подумала і промовчала.) А щодо Дмитрія, то в нього... У нього все гаразд... Ну... виникла певна ситуація, не зовсім... е-е... зручна. Але вона швидко виправиться. Воєнний похід — це воєнний похід. Сьогодні добре, а як завтра фортуна повернеться — хто наперед скаже? І потім... І потім...
— Пся крев!.. — раптом чи не визвірився
