Дебілка - Вікторія Андрусів
Відводила очі, прискорювала крок, тягнула Юрасика мерщій, аби заховатися попід церковні бані, наче освячені стіни могли вберегти її від осоружних пліток, від несправедливого осуду…
З того часу Микола взявся їй допомагати… Не нав'язливо, не напоказ, без її на те прохання чи згоди, але й без супротиву, бо ж чоловічих рук таки бракувало – хата без господаря, мов млин без борошна, застоюється і трухлявіє. Вдавала, що не помічає… Не помічала і коли незабаром після повені виросла кам'яна дамба, що зміцнила рухливі нестійкі ґрунти на кручі, що сповзали, як заливало, попід хату… І коли на місці старого підпертого кілками паркану, що розділяв її керт від Миколиного, з'явилась добротна, тесана з ялівця, загорода…
– Агов, сусідко, як ся маєш? Як ґазда? Коли приїде? – жартома вітався при зустрічі, а вона намагалась віджартовуватись, опускаючи голову, аби не помітив, як густо червоніє.
– Приїде, Миколо, приїде… Як усі гроші, шо є на Чехах, заробить, отоді й приїде…
– Гроші, Маринко, людей щасливими не роблять… Від них один клопіт…
– Ти то йому розкажи, бо дітвак вже скоро няньом перестане го кликати, – а в самої горло перетинало, як те збіжжя серпом – низько, попри землю, що не дихнути на повні груди – навіщо ж бо чіпати й без того болючу тему… Так і розходились врізнобіч, по-сусідськи фіглюючи[63]…
… Аж допоки одного разу серед глухої ночі не зашкрябав хтось у двері… Спочатку ледь чутно, боязко, наче звірячими кігтиками по гладкому фарбованому дереву, здалося спросонку, що причулося, а потім дедалі настирніше, що в Марини з несподіванки і переляку стерпло тіло, і не годна була піднятися з ліжка, заціпеніло прислухаючись, як хтось вовтузиться просто під дверима.
Бувало, часом у двір забредала серед ночі голодна лисиця у пошуках їжі, і Марина без остраху вилітала за двері з гострим кілком у руці, що завжди стояв напоготові під задвірком, та відчайдушно гнала крадійку геть, хоч у серці шкода було зголоднілої земної тварі. Проте зараз шарудіння було цілком іншим… Отак би й сиділа задубіло на ліжку до світанку, якби не почула з пітьми дитяче скиглення. І лишень тоді розум почав мляво працювати, пробудивши у ній материнський інстинкт, бо оте тоненьке скавуління, що означає на мові самиці дитячий голод, розпізнала б серед тисячі найрізноманітніших звуків…
Тихенько висувалася з ліжка, аби не розбудити Юрасика, навпомацки шукаючи капці, запалювала каганець, аби не вмикати світло, і чимчикувала до вікна, намагаючись через шибу освітити ґанок.
– Хто там? – пошепки, а потім голосніше, аби розчули, перепитувала і здивовано вслухалася в начебто знайомі, чуті десь за шкільною партою, але давно забуті та чужі їй іноземні слова:
– Please… We are hungry… Please…
– Що за мара?.. – вдивлялася, хоч око виколи, у темряву, та крім тоненького дитячого хлипання та порипування за вітром незачиненої фіртки, вже не чути було нічогісінько… Попід серцем незрозуміло муляло, і таки наважилась відімкнути колодицю…
Знесилено скоцюбившись на ґанку, темношкіра виснажена жінка, тримаючи у подолі запеленане у брудне ганчір’я дитя, благально дивилася на Марину отими лискучо-масльоновими очима, що світилися в темряві, наче світляки, закарбовані Марининою пам’яттю з телевізора на усе життя і згадувані опісля нераз…
– Please… My huzbend will be here tommorow and we will go[64]…
Не розуміла жодного слова, окрім того, що їй підказував материнський інстинкт: дитину треба нагодувати.
Перебрала звиток до себе, бо розуміла, що от-от від безсилля жінка пустить його з рук, і мовчки, кивком голови наказала йти у хату.
Марина збагнула все й одразу… Так-так, саме таких вона бачила в телевізійних новинах, уродженців Іраку чи Афганістану, хто його зна, – збитих у купки, переляканих від спалаху софітів, бо ж кожен спалах асоціювався у їх свідомості з вибуховим… Дистрофічних дітей на покарлючених, атрофованих ніжках, для котрих слово «війна» асоціювалось з буденністю, а при слові «їжа» вони подивовано підводили очі, не здатні збагнути, про що мова. А збагнувши, ті очі наливалися захланністю загнаного у пастку звіреняти, що втрапивши у капкан, усвідомлює приреченість, але та приреченість варта ласого шматка, встромленого для заманухи у залізні зуби пастки – ще б пак, як вмирати, то бодай ситим. І вже й капкана їм не треба було, адже оті зальотні журналісти чи волонтери з корпусу миру – білозубі, ситі, масні, котрі везли їм гуманітарку і провізію, аби засвідчити всьому світові акт благодійності, клацаючи невпинно фотокамерами та перемовляючись між собою англійською – розкуто і навишкір, як вміють суто американці, добре знали, що везуть тим вовченятам вірну смерть. Що незабаром після проявів «чуйності» половина з вовченят надірве свої схожі на туго нап’яті голодом бальони-черевця, не звиклі до сприйняття і перетравлювання будь-якої їжі. Але темношкірі люди з приреченими масльоновими очима вдячно простягали благодійникам крючкоподібні безкровні руки, аби подякувати за те, що про них не забули…
Відчайдушніші та цупкіші до життя наважувались на втечу. Гуртуючись родинними купками, долали у герметичних рефрижераторах ласих на гірку копійку дальнобійників тисячі кілометрів, аби дістатися до «вікна у Європу», що ототожнювалось зі спокоєм та ситістю. Хтось, щоправда, не витримував виснажливої тривалої мандрівки, нестачі кисню і провіанту, і їх закопували потай, по ночах просто при дорозі, абияк, а опісля в газетах вигулькувала інформація, що котрийсь грибар-пенсіонер, рано-вранці прочісуючи палицею підлісся у пошуках букових чи підосинових, наткнувся на нехлюйно нашвидкоруч споруджену могилку… І тільки тут, у Карпатах, де за перевалом заманливо маячіла омріяна вільна і сита Європа, їх, що вціліли, висипали з рефрижераторів, як картоплю з лантуха, і пускали світом, тішачись купці зелених, що зігрівали кишені дальнобійникам…
Звісно, Марина знала про це все, але щоб зіткнутися отак, віч-на-віч…
Рипнула сусідська фіртка, і Марина сіпнулася – Микола вже стояв попід її воротами. Начебто й не спав, а патрував її нічний спокій:
– Сусідко, щось трапилося?..
…Слава тобі, Боже… І звідки той Микола знає, що їй потрібна допомога саме зараз – наче нутром відчуває…
– Бачу, нічних гостей маєш? – вдивлявся до неочікуавної прибулиці, мов до примари. – Ого, з далеких країв!!!
– Що з нею робити? – Марина притискала до грудей темношкіре дитя,
