Дебілка - Вікторія Андрусів
Того осоружного ранку не збагнула навіть, що коїться: прокинувшись від кислого, як рисільована[57] капуста, що забродила у діжці, запаху цвілі у хаті, Марина здивовано глипала навколо себе… Вся долівка була залита водою, а її та малого Юрасика капці гойдалися на воді серед кімнати у вільному плаванні, наче паперові човники, що любила пускати по річці знуджена літньою спекою босонога дітлашня… То вже опісля знявся ґвалт селом – коли дійшло до верхніх хат, і люди спросоння, втямивши нарешті небезпеку, кинулися рятувати, хто що міг… А наразі, хлюпнувши босою п'ятою у каламутну жижу, Марина перепуджено[58] роззиралася навколо себе і не знала, що робити: волати про поміч чи хапати з теплого, надиханого молочним запахом кубельця, малого та й мерщій тікати…
Отоді й став у дверях сусідський Микола… Авжеж, йому не було більше про кого дбати… Його Василину, спопелілу від хороби, як деревина, перетята блискавицею, торік віднесли на цвинтар, що навіть дітвака не встигла чоловікові вродити… Про кого ж йому було ще дбати, як не про сусідку-небогу, що вже четвертий рік ґаздує самотужки – чи не з перших днів, як віддалася, а майже зразу по тому провела ґазду у світи на заробітки…
…Так-так, саме тоді все почалося… Микола був рішучий і зосереджений – чітко давав вказівки, що треба брати, а що можна залишити, що виносити на горище, а що не варто й чіпати – так, наче повінь була для нього буденною справою і звик із нею боротися… Кутав сонного Юрчика у ковдру та й виносив із хати, тулячи до грудей, немов рідне дитя…
То вже потім її Степан, довідавшись про стихійне лихо, надривав телефоний дріт дзвінками: чи все гаразд, чи цілі й здорові, якої шкоди було заподіяно і скільки грошей треба надіслати, аби вистачило привести все до ладу… То вже було опісля… А біду Марина пересиджувала у Миколиній хаті, що стояла вище і безпечніше… Жінка, як мишеня, тулилася до сусідського припічку, притискаючи до грудей Юрасика, перелякана, мов оті чорномазі біженці з Далекого Сходу, котрих показували у новинах, тавруючи злиденний спосіб життя далеких, ніким не бачених насправді країн. Так, нібито тут, серед суворих Карпатських гір, було ситніше й легше… Та втікачів манило саме сюди, під перевал, де ховалися і підкормлювались нелегально по сільських обійстях, бо ж за горою – європейська унія і можлива легалізація, а, отже, надія на виживання, то й набиралися сил перед останнім марш-кидком… Вичікували своїх, аби згуртуватися, і не підозрювали, що добру половину з них буде впіймано вже на прикордонній смузі, і обдертими та голодними повернуто на верховинську землю, де й вирішуватиметься їхня подальша доля… Вона жадно вдивлялася до них у блакитний екран телевізора, і ставало моторошно, бо у їхніх масльонових, схожих на чорні кружальця на таблиці у кабінеті міського окуліста, глибинних очах щеміла така незбагненна туга, що пукало від жалю серце… І тоді Марина розуміла, що не годиться нарікати на власну долю, що б не було – не зважаючи на те, що син росте безбатченком, і сама вона ні в тин, ні в ворота, наче солом'яна вдова, бо ж чоловік начебто є, а начебто його й немає, бо ж бачить його раз у році – у Різдво, і малий скоро не впізнаватиме тата… І шкодувала не себе, а отих темних, затурканих, злиденних людей, котрих гнало світом без найменшого права на існування, без паспорту, без імені, без мови, без можливості повернутися на рідну землю, бо ж усе, що накопилось роками, аби дістатися потойбіч, пішло до нитки, і та гора, що бовваніє за селом, розділяючи єдину колись землю на два протилежні світи, то є для них останній рубіж, начебто сходження до Олімпу, де рукою правосуддя буде врешті вирішено, хто дістанеться до «раю», а хто покотиться у безодню. Марина усвідомлювала – гріх нарікати на долю, бо є комусь у світі встократ гірше… І вичікувала у чужій хаті, де на неї очима небіжчиці-сусідки глипали винувато зі стін образи, допоки вода не спаде, і молилася, дякуючи щиросердо Миколі за допомогу… І опісля, коли той приводив їй обійстя до ладу, лагодив стропи на хаті та й ґанок, що з'їхав від води убік, відокремившись від дерев'яних сходів, широко, по-мужицьки замахуючись сокирою, наче вправлявся не з твердою непіддатливою деревиною, а з легенькими скіпочками, і та сокира була у його дужих руках, як дитяча забавка, бо сам був, як дуб. Марина потай милувалась ним – ще б пак, налите кров'ю і молоком молоде жіноче тіло стугоніло від невиплеснутої ласки, росло й набухало, мов закваска на святочну паску, пригрожуючи вийти за краї баняка, бо ж ґаздиня замешкалася та вчасно не підсадила у шпаргет[59]… Бо ж отих скупих любощів, що привозив їй раз у році змучений наймицькими роботами Степан, вистачало ненадовго…
…То було минулої весни, а чоловіка зустрічала майже через рік, і, колядуючи у сусідській хаті, той дякував Миколі, що не кинув напризволяще Марину з дитинчам, коли спіткало лихо… А пізніше, перекинувши чарчину-другу, жартома застерігав:
– Ти ж мені, Миколо, позерай… Повінь повінню, а інакше до моєї Марини зась, бо по-сусідськи ноги повисмикую…
Той сидів мовчки і мотав на вус, а Степан, підігрітий паленкою[60], розходився:
– Маринка моя – дівка парадна[61], мож повісти, жунка в соку… Я за неї годен голову кождому здойняти… А нарід у селові такий, же ушиткой повість[62], всьо доложить, шо ся діє, поки я по світах батрачу…
…Наче в воду дивився… Наче відчував, що незабаром бабиска перешіптуватимуться у Марини за спиною, коли йтиме з Юрчиком за руку до церкви на недільну службу, червоніючи та відвертаючись у другий бік, аби не чути:
– Але, позерай, яка краля пішла – прибрана, ге чічка… Де би нє, неборак юй гроші з-за границі шле, спину на
