По тих, хто вижив, стрілятимемо знову - Клаудіо Лаґомарсіні

Звісно, він веде мову не про реберця з барбекю, а про дівчат. Я помітив краєм ока, що всі пороззявляли роти й уважно прислухаються до нашої розмови.

— Які гарненькі! Де надибали?

Одна білявка на ім’я Елена (здається, дівчина Верби, але я не впевнений, у нього там сам дідько не розбереться!) тицяє пальцем на еспадрильї.

— У Барселоні! Це Хорді мені привіз.

— Яка краса! І мені такі хотілось би!

Ніколас перекладає Хорді її слова, той відповідає на суміші каталонської з італійською. Каже, що у вересні знову повернеться, і якщо вона хоче, то він і їй такі привезе. «Для усіх аміґос, яким захочеться», — додає радісно.

Хлопці теж жваво обговорюють їхню появу, але натякають здалеку. Вдосталь лунає і дурних натяків на кшталт: обережно, ходіть поближче до стіни, не нахиляйтеся, якщо ненароком впустите пластикову виделку.

Один із друзів Верби стоїть поряд з Хорді. Каже, що побував у Барселоні зі шкільною екскурсією. Рамблас, модернізм, Ґауді. Потім переходить до практичніших питань: знамениті тамтешні футбольні вболівальники «блауґрана», торги між клубами за гравців. Хорді виявляє неймовірну ерудицію, багатьох здивувало, що він так доб­ре розуміється на футболі.

Темніє. День виявився спекотним і вологим. Тихо, анішелесь. Ніколас витягує із заплічника велике віяло і починає обмахуватися.

Хорді щось запитує каталонською.

— А твоє ми на морі забули, — відповідає Ніколас, — іди-но сюди, обійдемося моїм.

Туляться одне до одного, щока до щоки. Мені незручно. Особливо соромно за Дятла, який уперто нічого не хоче помічати. А ще — соромно за себе самого, за свою ідіотську фразу тоді в альтанці. Врешті, що ще має зробити Ніколас, надати офіційне свідоцтво з печаткою?

[вирвано кілька сторінок]

П’ятий зошит

Я щойно повернувся з кемпінґу. Бабця вже разів десять подзвонила по домофону й нагадала: сьогодні вечеряємо разом в альтанці, обов’язково приходь. На перше приготую оце, добре? А на друге що приготувати, оце чи це? На десерт — кавун чи морозиво? Чи і те, і друге?

Мама з Вейном негайно знайшли відмовку: в нас фуршет удома в Джорджо й Карли. Можливо, мені слід теж подумати про власне світське життя або принаймні вигадати собі його.

Причина такої бабциної уваги з’ясовується після першої ж чарки: їй не терпиться дізнатись, чи у мене з Сарою сталося проникання, чи ні. Вона вживає термін «спали», але має на увазі — мені все ясно! — «шпокалися, перепихалися, трахалися». І не відчепиться, поки не отримає відповідь.

Можливо, це наше святкування з барбекю так її налякало. Може, вона хвилюється, що самотність та сором’язливість — це перші симптоми тієї хвороби, яскравий прояв якої ми мали нагоду спостерігати під час обмахування щока до щоки Ніколаса й Хорді.

Мені не хочеться приховувати факти, чи то я просто волію її заспокоїти, аби вона дала мені спокій. Коли бабця вкотре запитує мене одне й те саме, я відповідаю, що одну ніч спав у палатці з Іларією.

— І що?

— Нічого, бабусю, я тобі щойно сказав: ми спали разом.

Дятел криво посміхається, бовкає якусь ідіоматичну фразу, сенсу якої я не збагнув, але бабця приходить на допомогу: він не вірить, що я намагаюсь уникнути прямої відповіді, вдаючи дурника. «Прямо як я, — додає, — я теж не люблю вихвалятися своїми амурними перемогами; так, розказую якісь дрібнички, а слухачі нехай уже самі здогадуються про решту».

Тут встряє бабця, каже, що їй — їй як жінці — невтямки, як це можна спати разом з чоловіком і нічого не зробити. Не те, щоб саме жінка мала щось там робити, — ще б чого не вистачало. Але ж за певних умов жінка очікує, що за певних обставин чоловік просто-таки накинеться на неї. Адже всім відомо, що чоловік не в змозі опиратись інстинктові, за натурою він — хижак і завжди полює на жінку, щоб заволодіти нею. Досить подивитися навколо у природі — на котів, курей, собак.

Коли бабця так поводиться, я розумію мамине незадоволення. Розумію, чому вона так казиться щоразу, коли бабця приписує їй болячки, стани і почуття, яких насправді не існує. Бабця завжди хоче всіх поставити на місце. Мені вже починає вриватися терпець, а тому доводиться докласти всіх внутрішніх зусиль, щоб не бовкнути чогось такого, про що потім доведеться шкодувати.

— Ми всі разом милувалися зірками, розповідали одне одному історії про привидів. А потім пішли спати. Там було дві палатки: одна двоспальна, а друга — односпальна. А оскільки ми чергувалися щодня, того вечора Іларія спала зі мною.

— Ну, і що? Що далі? Звісно, ота ваша Іларія, яка спить з усіма підряд...

— Нічого, побажали одне одному на добраніч. Кожен повернувся на свій бік, і прокинулися вже зранку.

— І нічого не робили?

— Ні.

Не вірить; обоє не вірять. Дятел погигикує і наполягає, що я морочу йому голову: де ж це таке видано, щоб вісімнадцятирічний хлопець звітував перед бабою, чим він займався у палатці з дівчиною. Але бабця не здається і починає чіплятися до Верби: «Розкажи-но ти мені, любчику, ти ж знаєш, що там відбувалося».

— Бабусю, дай йому спокій! Може, наш Марчелло — голубий.

І весело штурхає мене в плече. Я розумію жарти, а тому не ображаюся.

Дятел теж регоче, але якось непевно. Бабця надягає окуляри, бере мене за підборіддя, повертає мені голову туди-сюди, оглядає уважно. Таке враження, ніби вивчає форму мого черепа. Хтозна, яку чортівню їй там упхали в голову з молодості, якій безглуздій ломброзійській теорії, просіяній через народну мудрість, її навчали. Нарешті видає діагноз:

— Та ні, ніякий він не голубий, просто морочить нам усім голову.

Отож череп у мене бездоганний. Але я сам — у які ігри бавлюся? Несподівано усвідомлюю, що своєю поведінкою, своєю дешевою гордістю виставляю себе ще більшим ідіотом, аніж вони.

— Годі тобі, бабусю. На канікулах я просто відпочивав, і все. Ти ж знаєш, що я сором’язливий і мені не до вподоби розказувати про свої справи.

І тут приходить на виручку випивка, адже мене обов’язково треба якось підтримати. На думку Дятла, найкраще — наповнити по вінця мій келих «бичачою кров’ю». І дати зрозуміти, що випити слід залпом. Треба відновити сили, підняти рівень глобуліну в крові, бо я здаюся йому втомленим, блідим. А завтра на сніданок бабця приготує мені збитий білок із марсалою.

**

На городі йде обмін лайкою.

Сталося це після того, коли Вейн, як і обіцяв,