Заячий пастух - Василь Гайворонський

виходили наймити з хати тільки в конечних потребах, щоб попорати худобу, внести палива чи води. Але дід Данило віхоли не убоявся, не годилося в таку негоду залишати хлопця самого. Одягшися добре, він вийшов з маєтку й опинився зразу ж у сніговому вирі. Розлючений вітер жбурляв дідові в очі пригорщі снігу, колодою лягав під ноги, мов бичем бив під коліна, шарпав за поли свити, і старий тинявся, заточувався, спотикавсь, одначе прямував навмання туди, де мала б бути чабанська хата. Ішов довго, уже й стомився, і степ знічев’я видався йому чужим, незнайомим, не надибав старий ні куща шипшини, ні терновника, мов замело їх кучугурами снігу, та хай би й замело, а куди ж подівся вибалок? Ні, мабуть, збочив дід Данило, узяв забагато праворуч. Але повернувши і в ліву руку, не знаходив нічого, що нагадало б, де він є.

– То ти мене водити збираєшся, бодай тебе…– сварився дід із кимось невидимим.

І відчув дід Данило, що сила його убуває, частіше зупинявсь, а навколо нічого невидно, море снігу, свист і виття. І обпекла діда думка, що він може загинути. До смерті він завжди був готовий, і якби такий випадок з ним трапився в одну з минулих зим, то, може б, і скорився смерті; однаково її не обійдеш і не об’їдеш. Але тепер інша справа, тепер під його опікою хлопець, потрібний усьому людству, і ця думка змушувала старого напружувати сили, лізти через замети, провалюватися в снігові ковбані, виборсуватися з них. І раптом опинився старий біля лісу, в затишку, гудуть дерева, гойдається їхнє біле верховіття.

– Еге, та мене заволокло аж до Сухого Клину, – пізнав старий місцевість. – Дивина, тримався півдня, опинився ж на півночі!

Верстов із п'ять довелося повертатися дідові Данилові лісом, але де й сили набралося, увихлявся між стовбурами дерев з парубоцькою спритністю. На схвильований ліс лягав каламутний присмерк вечора. Поки дійшов до чабанської хати, уже потемніло зовсім. Через шиби вікна просвічувався блідий вогник каганця.

– Ще не спить, жде мене Тарас…

А Василько й справді ждав діда Данила цілий день, був певний, що старий не убоїться завірюхи, та й хотілося хлопцеві, щоб він прийшов, було б добре з ним погомоніти за такої негоди, коли моторошно навіть визирнути у вікно. І саме як це думав Василько, у двері щось гучно застукотіло.

– А таки прийшов! – кинувся зраділий Василько до дверей.

Разом із вітром і снігом у хату ввалилося щось незнайоме, вкутане по самі очі башликом, все обмерзле, зашкарубле, подібне до опудала, забутого на городі. Василько кинувся допомагати прийшлій людині роздягтися. Спільними зусиллями стягли з плечей лантух, потім і верхню одежу. Прихідько стомлено сів на ослін. А Василько тим часом оглядав свого гостя, намагався здогадатися, хто він такий і чого сюди прибився. З усього видно – нетутешній. Одягнений у все куповане, чоботи на ньому шеврові, коли б не святкові. Але руки не панські, з широкими долонями, мозолясті, а пальці куценькі. Та й сам він куценький, проте кремезний.

Трохи спочивши, гість витяг із кишені пачку цигарок і закурив.

– Ну й ускочив я сьогодні в халепу, – сказав він, уже твердим кроком ходячи по хаті. – Де мене не таскало! Двадцять верст здалися довшими, ніж обійти навколо світу.

Василько придивився й до його очей. Якісь глибокі вони, пронизливі і, здається, насмішкуваті. Вимірюючи хату, гість дивився собі під ноги й казав:

– Пробач, братіку, що я до тебе вдерся в хату, не спитавши твого дозволу. Розумію, це недобре. Але ж повір мені, я був цілком тямку втратив. Оце тільки до пам'яті приходжу. Тож почнемо знайомитись. Зовуть мене Семеном. За фахом я залізного діла майстер. І слюсар, і механік, і коваль, і що хочеш. А за вдачею перелетний птах, ніде не можу  зігріти собі місця. Якось так стається, що або мені місце оприкріє, або мене у три вирви витурять. Востаннє мене вигнали з роботи за мій довгий язик у Катеринославі. І саме під гарячу руку набіг на мене з якономії Номікосова якийсь жевжик на прізвище Мичка, Гичка, Теличка чи щось подібне, 119 наймає мене за коваля, умови дає можливі. Я й погодився. Ще по якономіях мене не тягало, думав я, подивлюсь, чим там дихають люди.

Коваль Семен загасив пальцями цигарку, недокурок кинув у піч і знову пішов по хаті.

– Знаєш, братіку, я міський пацюк, – казав він далі.

– Степова стихія мені чужа. Саме тому я й ризикнув у хуртовину вирушити пішки за двадцять верст до якономії. На станції люди відраджували, запрошували до себе перебути негоду. А я, мов кавказький осел, упертий, і слухати не схотів. Отож і спокутував, ще б трохи – і пиши пропало. Як хочеш, братіку, а далі йти сьогодні я не можу. Пускай ночувати. Де я шукатиму того Номікосова з його Тичкою чи Мичкою? Чи не так, га?

Василькові цей коваль Семен сподобався.

– Про мене, дядьку, ви хоч і зовсім у мене залишайтесь. Місця вистачить.

– Дякую, братіку, – аж тепер уважно оглянувши хату, мовив коваль. – Мені здається, що тобі тут не тісно. З ким же ти бурлакуєш, друже?

– Сам, дядьку. Найнявся я до пана Номікосова зайців пасти. То він і дозволив мені жити в цій хаті біля кошари. Тут до маєтку, як за погоди, то нічого й бачити. А з маєтку мене щодня відвідує дід Данило, дуже милий чоловік. І годує мене він. Сьогодні його не було. Куди ж у таку віхолу витикатися з хати! Та куліш я ще маю. Ось ми з вами зараз і попоїмо.

А вітер, ніби почувши, що про нього згадали в хаті не зовсім похвально, закружляв навколо неї, мов танцював божевільний танок, з реготом, свистом, несамовитим тупцюванням, і від його сваволі тремтіли стіни, мов у пропасниці.

– Кулешику, кажеш, братіку? – збайдужівши до того, що діялося надворі, мовив коваль. – Гаряченький кулешик мені