Енн із Зелених Дахів - Люсі Мод Монтгомері

Напад реформаторства в пана Філіпса вже минув; карати цілий десяток учнів йому не хотілося. Проте щось-таки він мусив зробити, щоб дотримати слова. Роззирнувшись у пошуках офірного цапа, він побачив його в Енн, котра впала на своє місце захекана, досі в лілейному вінку, що перехнябився на одне вухо, тож вигляд вона мала неохайний і розпатланий.

— Енн Ширлі, оскільки ти полюбляєш хлопчаче товариство, сьогодні ми візьмемо до уваги твій смак, — саркастично мовив учитель. — Зніми квіти з волосся й сядь до Гілберта Блайта.

Хлопці реготнули. Діана зблідла від жалю, зняла з Енн вінок і співчутливо потисла їй руку. Енн, закам’яніла, дивилася на пана Філіпса.

— Ти чула, що я сказав? — суворо запитав він.

— Так, пане, — поволі відказала Енн, — але я думала, що ви пожартували.

— О ні, можеш бути певна, — мовив учитель тим самим саркастичним тоном, якого всі діти, а надто Енн, терпіти не могли: був він дуже ущипливий. — Роби, що я кажу.

Якусь мить здавалося, наче Енн збунтується. Потім, збагнувши, що виходу немає, вона гордовито звелася, перетнула прохід між партами, сіла поруч Гілберта Блайта й сховала обличчя в долонях. Рубі Джилліс, котра зблизька спостерігала, як то все відбувалося, дорогою додому сказала іншим, що їй «ніколи ще не доводилося такого бачити: лице біле-біле, і все в цьому страшному рудому ластовинні».

Для Енн це стало болючим ударом. Безмежною образою пекло вже те, що з десятка учнів, на яких була однакова провина, покарали тільки її; ще гірший був наказ сісти поруч із хлопцем, а те, що цим хлопцем виявився Гілберт Блайт, здавалося абсолютно нестерпним. Енн відчувала, що цього вона не витримає, тож не варто й намагатися. А тепер усім єством тремтіла від сорому, гніву та приниження.

У класі на неї спершу озиралися, підштовхували одне одного ліктями, було чути перешіптування й смішки. Та Енн голови не підводила, а Гілберт так захоплено розв’язував рівняння із дробами, що здавалося, наче його цілком поглинули вони й тільки вони. Отже, невдовзі учні повернулися до своїх завдань, а про Енн забули. Коли пан Філіпс оголосив, що урок історії закінчено, Енн мала би підійти й здати письмову роботу, та вона й не ворухнулася, а вчитель, який саме складав вірша «До Прісцилли» і ніяк не міг підібрати відповідної рими, цього не зауважив. Вибравши мить, коли на них ніхто не дивився, Гілберт витяг зі своєї парти маленького рожевого льодяника у формі серця, на якому золотими літерами було написано: «Ти мов цукерочка» й підсунув його під лікоть Енн. Тоді Енн підвелася, обережно, самими пучками взяла льодяника, кинула його на підлогу й розтоптала підбором. А потім сіла, як і раніше, не обдарувавши Гілберта навіть поглядом.

Після уроків Енн пройшла до своєї парти, демонстративно витягла все, що там лежало — книжки, зошит, перо й чорнило, Святе Письмо й рахівницю — і охайно склала на потрощеній грифельній дошці.

— Чому ти забираєш речі додому, Енн? — поцікавилася Діана, щойно вони вийшли на вулицю. Досі вона нічого питати не наважувалася.

— Я більше не повернуся до школи, — відказала Енн. Діана мовби оніміла й витріщилася на подругу, щоб зрозуміти, чи вона не жартує.

— А Марілла дозволить тобі лишитися вдома? — запитала вона.

— Повинна дозволити, — сказала Енн. — Я нізащо більше не піду до школи, де вчителює цей чоловік.

— Ох, Енн, — Діана готова була щомиті розплакатися. — Хіба так можна? Що мені робити? Пан Філіпс мене посадить із цією бридкою Герті Пай, я знаю, бо вона сидить сама. Повернися, Енн!

— Я майже все на світі могла б зробити для тебе, Діано, — сумно проказала Енн. — Я б дозволила роздерти себе на шматки заради твого добра. Але цього я зробити не можу, і не проси, благаю тебе! Це ятрить мені душу!

— Але ти втратиш стільки всього чудового! — простогнала Діана. — Ми хочемо збудувати новий гарненький будиночок для ігор біля струмка, а наступного тижня — грати в м’яча, Енн, ти ж ніколи не грала в м’яча! Це дуже-дуже весело. А ще ми збираємося вчити нову пісню — Джейн Ендрюс уже розучує. А Еліс Ендрюс принесе нову книжку Пенсі,[4] і ми будемо читати її вголос, розділ за розділом, сидячи біля струмка. А ти ж так любиш читати вголос, Енн!

Та ніщо не зворушило серця Енн. Рішення було остаточне. Вона більше не піде до школи, де є пан Філіпс — так вона й заявила Маріллі, діставшись додому.

— Дурниці, — відповіла Марілла.

— А от і не дурниці, — мовила Енн, похмуро й докірливо зиркаючи на неї. — Хіба ви не розумієте, Марілло? Мене було ображено!

— Нісенітниці! Завтра ти підеш до школи, як завжди.

— О, ні, — Енн легенько похитала головою. — Туди я не повернуся, Марілло. Я вчитиму уроки вдома, буду слухняна й увесь час мовчатиму, якщо це взагалі можливо. Але до школи я більше не піду, будьте певні.

На її личку Марілла побачила непохитну впертість, зрозуміла, що переконати дівчинку буде важко, і мудро вирішила до певного часу розмову припинити. «Піду-но я сьогодні ввечері до Рейчел, — міркувала вона. — Зараз марно буде сперечатися з Енн. У неї душа розбурхана… а я вже знаю: коли вона собі щось надумала, то нізащо не поступиться. Судячи з її розповіді, пан Філіпс передає куті меду, та цього їй казати не варто. Треба таки порадитися з Рейчел. У неї десятеро дітей до школи ходило, вона в цьому більше тямить, їй, напевне, вже розповіли всю цю історію».

Пані Лінд сумлінно й весело, як зазвичай, в’язала свої ковдри.

— Ти, мабуть, знаєш, чого я прийшла, — несміливо почала Марілла.

Пані Рейчел кивнула.

— Аякже. Через той скандал з Енн у школі, — мовила вона. — Тіллі Болтер заходила дорогою додому й усе мені розповіла.

— Не знаю, що й робити, — сказала Марілла. — Вона каже, що більше до школи не піде. Ніколи не бачила, щоб дитина так собі серце ятрила. Я чекала якихось негараздів іще відколи почався навчальний рік, а все було надто безхмарно, і я знала, що так не може тривати довго. Вона страшенно цим переймається. Що ти мені порадиш, Рейчел?

— Ну, коли ти вже питаєш моєї поради, — ласкаво мовила пані Рейчел (а вона дуже любила, коли в неї питали поради), — то попервах я б дозволила їй лишитися вдома, от