Теплі історії про кохання - Анастасія Алексєєнко

Моя мама приїхала в місто з села. І, мабуть, саме тому спочатку її історія нагадує казку. Адже зі звичайної сільської чотирнадцятирічної дівчинки вона перетворилася на відому жінку. Але почну спочатку.

Моя мама називалася Ребекою. У неї було надзвичайно гарне й рідкісне на ті часи ім’я, яке їй неодноразово доводилося захищати перед іншими — незнайомцями, владою, сусідами й просто заздрісниками. Вона виросла у звичайнісінькій сім’ї й у дитинстві нічим не вирізнялася серед своїх братів і сестер. Але тільки-но закінчила сільську школу, вісім класів, то зрозуміла, що не зможе залишатися тут. Одного вечора, відверто поговоривши з рідними й отримавши згоду на те, щоби покинути батьківський дім, вона зібрала невеличку торбинку й подалася до міста.

Батьки моєї мами були людьми віруючими й у всьому довіряли Господові, тому відпустили доньку, сподіваючись, що та відшукає щастя й не повторить їхньої злиденної безталанної долі і що Бог боронитиме її від злого.

Ребека покидала село, і на душі замість печалі й туги панувало передчуття чогось надзвичайного. Вона мріяла про велике місто й велике життя. Багато читала в дитинстві, багато знала, тому й тягнулася до більшого.

Місто зустріло її не надто гостинно. Падав дощ, а перехожі не зважали на дівчину, яка мерзла під стінами великого театру. І аж під вечір старенький охоронець покликав її та впустив до середини. Йому першому вона розповіла про те, що в місті нікого не знає й навіть не має де жити.

— Відчайдушна ти, — сказав тоді мамин благодійник дідусь Петро та запропонував пожити в нього.

Вона без вагань погодилася і вже наступного дня господарювала в однокімнатній квартирі дідуся Петра, який заробляв на життя, сторожуючи у великому театрі. А за півроку й на роботу влаштувалася — один із режисерів запримітив красуню юнку, яка приходила ввечері в театр із дідусем-охоронцем і тихенько вмощувалася за кулісами, щоби поспостерігати за репетиціями та грою акторів.

П’ятнадцятирічна Ребека отримала надзвичайну пропозицію, адже, окрім восьми класів, освіти, як такої, і не мала. Вона грала другорядні ролі у виставах і постановках, і дуже швидко освоїлася на сцені.

Уже в шістнадцять режисер порекомендував її в Інститут культури, і вона поїхала з міста, щоби вивчитися на актрису. Повернулася, коли минуло двадцять. Знову оселилася в дідуся Петра. І в театр повернулася, але вже для того, щоби грати лише головні, лише найкращі ролі.

Ребека купалася в славі. Вона була настільки вродливою, талановитою й привітною, що не знайшлося би, мабуть, людини, яку б вона не змогла полонити своєю чарівністю. Режисер уже не уявляв театру без Ребеки. Ребека не уявляла себе без сцени. Глядачі приходили на вистави лише заради того, щоби насолодитися неймовірною вродою й надзвичайним талантом акторки. Дуже швидко моя мама стала відомою. Її фото з’являлося на перших шпальтах газет, її запрошували на прийоми перші особи країни, а в двадцять два роки вона вперше побувала за кордоном.

Повернулася звідти щасливою. Адже за такий недовгий час зуміла досягти найвищої сходинки своїх мрій. Лише опісля навідалася до батьків, провідала братів і сестер. Але вони не впізнали її, відреклися від неї й забоялися її — вродливої, талановитої, щасливої. Батьки просили в Бога прощення, що донька обрала хибний шлях, сестри й брати взагалі окидали її нерозуміючими поглядами. А вона їм гостинці привезла... І безліч цікавих історій... І приїхала, щоби сказати, як сильно за ними сумує і що незабаром забере до себе в місто.

Рідні одноголосно відмовилися від пропозиції й попросили її більше не з’являтися в селі, адже від них могли відвернутися всі односельці.

— Ще біду накличеш на нас, — сказали їй.

Це було першим ударом, якого зазнала Ребека. Тому, коли повернулася, спробувала врятуватися від образи й смутку в коханні. Тим паче нагода чудова випала — закордонна відпустка. Там, за кордоном, її сприймали як свою і навіть не дивувалися, коли називала своє ім’я. Там вона й зустріла Генріха. Мого батька. Він став щасливчиком, який зумів підкорити її серце. Багато шанувальників, що чекали на неї на Батьківщині, так і залишилися ні з чим, сподіваючись на її прихильність.

З відпустки вона повернулася окриленою. Намагалася не думати про батьків і рідних, які практично прогнали її з дому. Г артувала характер і вчилася бути сильною. У неї було багато справ і планів. А ще відтепер у неї був Генріх.

Вона писала йому листи. Багато. Завжди знаходила час, аби розповісти йому про те, як минув її день. Він відповідав, і листи його були сповнені любові та ніжності. Проте коли в одному зі свої наступних листів Ребека написала, що вагітна, він не відповів. Вона сподівалася й вірила в те, що буде щасливою з ним, а Генріх навіть не розділив із нею радісної новини. Він просто зник. Загубився в просторі й часі, в її листах та її сльозах.

Вона народжувала сама. І подарувала світові сина Ростислава, тобто мене. Від неї не відвернулися знайомі. Але цього було замало, щоби забути, як підло вчинив Генріх.

Мама страждала, але ніколи не показувала мені своїх сліз. Вона три роки бавила мене, а тоді віддала до садочка й повернулася на сцену. Але глядач уже втішався іншими красунями й талантами. Їй доводилося задовольнятися поодинокою участю у виставах. Роботи було мало, друзі й знайомі жили своїми клопотами. Мати-одиначка, талановита акторка й надзвичайно красива жінка залишилася сама.

У неї був я, і вона повністю присвятила себе мені. Не нарікала на злу долю, виховувала й учила мене, заробляла на життя достатньо, щоб утримувати нашу невеличку сім’ю — мене та дідуся Петра, який зістарівся й уже не працював. Двічі на тиждень виходила на сцену, але вже не задля успіху, а задля заробітку. Мала вдосталь вільного часу, щоби навчити мене усього, що згодом так часто ставало мені в пригоді.

Я усвідомлював, що росту без батька, але ніколи не запитував у Ребеки, чому так. А вона ніколи не приводила додому чоловіків. Любила Г енріха й була холодною до інших, хоча кількість кавалерів та охочих узяти її за дружину, навіть із чужою дитиною на руках, лише збільшувалася.

Вона