Золотий Ра - Іван Іванович Білик

— З перемогою Царя царів!

Крез узяв кубок, злив кілька крапель додолу задля пошани пращурів та підземних богів, потім і сам випив. Поряд виросли обидва Крезові сини — калічкуватий Мах і кремезний красень Атіс, який після батька мав стати лідійським царем.

— Ти обіцяв привести на аркані фрігійського царя! — засміявся кремезний царевич. — Де ж він?

Крез теж посміхнувся до свого улюбленця та до німого сина Маха, який узяв надпитий кубок і врочисто підняв його догори. Крезові затремтіло в грудях: Мах усе розумів і все знав, але в нього змалечку відібрало мову.

Ця слабість тривала тільки мить, Крез аж тепер відповів старшому синові:

— Твоя мати назвала мене Царем царів, а якби я всіх переможених приводив на аркані, то вона й усі інші називали б мене просто царем!

Після блискучої перемоги він іще досхочу не насміявся, через те тепер стояв на сходах рідного дому й вільно та розкуто реготав. Разом із царем реготали й державні мужі лідійські, а з-за брами акрополя долинав справжній ґвалт: мешканці Сард ушановували простих воїв.

Крез сміявся цілий день, і, хоч він змалечку вдався реготливим, бо міг сміятися без видимих іншим причин, сьогоднішній сміх був просто якимось божественним даром чи прокляттям: цар сміявся навіть під час обох урочистих відправ, обідньої та вечірньої, на яких з нагоди переможного повернення було принесено в жертву тисячу нетелів і тисячу третяків, котрі потім пішли на святковий пир городянам.

На пиру в хоромі Крезові трапився на очі незнайомий гість, на якого сміх царя теж справив належне враження.

— В тебе сміх щасливої людини, — мовив гість. Він виявивсь афінським архонтом Солоном — одним із семи наймудріших у світі людей.

— Я багато чув про тебе, — сказав йому Крез. — А ти вважаєш мене найщасливішою людиною в світі?

Старий афінянин відповів:

— Тебе вважають найбагатшою людиною в світі. А я міг би ще назвати тебе найщасливішим у світі царем.

Крез уперше за цей день нахмурився:

— Я хотів би все перевернути навпаки — бути найбагатшим царем і найщасливішою людиною.

— Я й так не знаю багатшого за тебе царя. А про щастя людське можна говорити тільки по смерті людини.

З цим життєлюб Крез уже погодитися не міг.

— Смерть сама по собі — найбільше нещастя! — вигукнув він. — Я лідієць з діда-прадіда, але слова з вашої «Одіссеї» запам'ятав. Коли Одіссей розшукав у підземному царстві тінь Ахіллеса, той сказав йому, що навіть у хвилину розлучання тіла з душею він був незрівнянно щасливішим, ніж оце тепер.

Цар Крез підхопився зі свого крабата й підійшов до афінянина Солона.

— Чи знаєш ти, — спитав він, — скільки важить для мого народу нинішній день? Коли ваші ахейці зруйнували Трою, ми на цілих п'ятсот років потрапили у фрігійське ярмо... Років півтораста тому мій прапрадід Гіг здобув свободу, маленька нещасна Лідія почала зростати й багатшати, одного по одному поглинаючи всі сусідні держави та племена, навіть стала найбільшою державою світу. Лише горда Велика Фрігія досі відмовлялася платити їй дань. А сьогодні фрігійський цар Гордій став моїм рабом і данником. То скільки важить для мого народу нинішній день?

— Вельми багато, — згодивсь афінянин.

— Слухай же далі, — підніс руку цар Крез. — Коли мій прапрадід Гіг став царем Лідії, оракул застеріг його, що рід Гіга правитиме рівно сто п'ятдесят років, а потім зведеться нанівець: божа кара за Гігові гріхи наздожене його нащадків у п'ятому коліні. Нащадок у п'ятому коліні — це я, Крез, онук Гігового онука, й мене, як ти бачиш, покараним богами не назвеш... Ти добре слухаєш, афінський гостю?

— Добре, — відказав гість.

— То слухай і далі так само пильно. Коли я по смерті мого батька Аліатта посів його трон, від оцаріння Гіга минуло вже було сто п'ятдесят шість років. А котрий рік уже царюю я сам?.. І коли ти справді пильно мене слухав, то скажи-но тепер, кого можна назвати найщасливішою в світі людиною?

Вісімдесятирічний Солон посміхнувся беззубим ротом:

— Афінянина Телла.

— Кого?..

Царські гості, які уважно слухали розмову Креза з еллінським мудрецем, дружно засміялися. Крез чекав, що той назве його найщасливішою людиною, — інакше бути не могло, така відповідь була сама собою зрозуміла. Цар Крез, якого слова Солона просто ошелешили, нарешті стямився й теж зареготав, — і від того загального реготу аж стіни двигтіли. А коли гості видихались і регіт ущух, знадвору долинули дивні звуки, неначе хтось передражнював царських гостей: то сміялись індики попід вікнами хорому.

Крез підійшов до Солона ще ближче й дуже поважним голосом запитав, щоб якось пом'якшити враження від цього загального глузливого реготу:

— Хто ж він такий, цей твій одноплемінець Телл?

— Телл належав до роду Нелея, який свого часу заснував належний тепер тобі Мілет, був шановним громадянином Афін і багато зробив для свого міста, та й жив у дуже щасливий для афінян час. Телл був досить заможним чоловіком, народив і виростив чудових дітей, а сини подарували йому не менш чудових онуків, найславетніший із них — Пісістрат. За таке чудове життя боги удостоїли Телла не менш чудовою смертю. Доживши до сивин, Телл очолив афінське військо, яке розгромило ворогів і захопило їхнє місто Елевсін. У цьому бою Телл загинув смертю героя. Афіняни поховали його державним коштом і видали в пам'ять Телла декрет.

Наступного дня перед обідом Крез показав Солонові свою скарбницю. Та дурна вчорашня розмова й