Кровна мста - Ярослав Яріш

Князь дивився на сотника здивовано. На вигляд був спокійним, тільки очі горіли, і Середич ніяк не міг зрозуміти, які відчуття вирують зараз у князеві. Від нього можна чекати будь-чого: от зараз покличе тивуна і велить покарати Луку за його слова, адже рідко хто навіть із бояр наважиться отак розмовляти із Ярославом. Середич наїжився, чекав княжої відповіді. А той не закричав, не почав грозити й кликати челядь. Мовив із цікавістю:

– Що ж будеш робити з нею, Романовичу? Нащо тобі мала?

– Вона вміє говорити по-нашому, я і віри Христової навчити її хочу. Їй жити треба, а не до чорної ями йти слідом за чоловіком-дикуном. А ще письму її навчу, а потім ключницею зроблю.

Ярослав розуміюче кивнув.

– Добре, вою, нехай буде по-твоєму. Тілько винним мені будеш. А зараз велю челядникам, аби нагодували степовичку, відмили та вдягли у шати людські, а то на вовчика більше подібна, ніж на дитину.

Каяла великими очима дивилася на Луку, коли за княжим повелінням челядники забрали її геть зі світлиці. Сам сотник то дивився їй услід, то глипав на князя, але лишився задоволеним.

Челядники поналивали гостям у кубки, залишили глечики й самі вийшли за двері. Ярослав заходився їсти, однією рукою тримаючи свіжий печений хліб, іншою відірвавши шматок печені. Середич лише надпив меду, Лука також. Боярин готувався й продумував кожне слово.

– Наш князь переміг касогів, а перед тим хозар. Він разом із греками ходив на Таврію і тими походами укріпив землю тмутараканську. Собор у місті заклав. Добре впорядкована земля, одначе Русь є велика, многі племена і язики на ній живуть. Тож і питає наш князь, чи не міг би він в іншому місті послужити столу великокняжому. Он Чернігів великий город, Переяслав. Стоїть земля сіверська без князя, нікому простолюду лад дати, бояр розсудити. Просить Мстислав, аби ти його на стіл чернігівський пустив.

Ярослав спокійно доїв, обгриз кістку й кинув у порожній таріль.

– І що, порозумівся мій брат уже з боярством сіверським? – запитав князь раптом.

Це було досить несподівано. Одначе й боярин Середич сидів не вперше у княжих палатах, не одного князя бачив.

– Тмутаракань мала, а от Сіверщина велика. Чутки ходять, що нема у тій землі доброго ладу, ще й печеніги часто шарпають. Якщо твоя воля на те буде – приймуть бояри сіверські Мстислава.

Ярослав підвівся, пройшовся по світлиці.

– Не знаю, хто рік вам, ніби ладу там немає. У Чернігові, Переяславі та Нежині посадники мої за ладом дивляться. На кордоні з печенігами дружина немала стоїть, пильнує степу. Так що лад є там, як і у всій землі руській, допоки я князь великий. Брат же мені у Тмутаракані потрібен. Це край руської землі і там мають бути не лише пильні очі, а й сильна рука. Коли ж тісно йому там вельми, то нехай у Муром іде, я давно його туди кликав.

Ярослав фактично відмовляв своєму братові. Він чудово розумів, що може тим розізлити войовничого Мстислава. Той, мабуть, і так зло на Ярослава тримає за ту війну братовбивчу, за те, що Ярослав сам тепер на землі батьковій княжить. Саме такі думки пролітали, мов вихор, у голові Середича. Боярин і не думав здаватися.

– Не можна, великий княже, такого воїна, як Мстислав, запирати у малій Тмутаракані. Правду кажеш, великий княже, тісно йому стало там. Він наче тур, якого поставили в стійло із простими коровами. Крутиться, ворушить своїм могутнім тілом. Так може розвалити стійло, а рогами дах зняти. Що ж до Мурома – не хоче там сідати, бо земель північних не знає й ладу там дати не зможе. До того ж речуть, що ти, великий княже, більше в Новгороді сидиш, ніж у Києві, тож Мстислав міг би у Чернігові сісти, аби із полудня захищати Русь від орди.

Князь знову сів. Був насуплений, розгладжував бороду.

– Рад би я вділити братові більшу вотчину, та не можу.

Більше Ярослав слам не сказав нічого. Середич гарячково думав. А що, коли й справді братовбивця не Святополк, а Ярослав? Он як гарно говорить, аби приспати Мстиславову пильність, а сам тим часом погубу брату готує. Он як очі світяться вовчим вогнем. Так же, певно, і в Ігоря світилися, коли він знову прийшов до деревлян по дань. Ярослав правнуком доводиться тому неситому, певно, і сам такий. Що ж робити? Відповідь підходила сама по собі: «Як внадився неситий вовк до кошари, то треба його вбити». Саме так колись нарадили Середичі й Тури деревлянському князю Малу.

– Та ви їжте з дороги, – запросив Ярослав. – Чи, може, гидуєте князівськими харчами? Може, вам не до смаку? Зараз же велю повісити кухаря.

Середичу лише за якийсь час вдалося зрозуміти, що князь насправді жартує. Хоча хто його знає? Від того роду можна чекати будь-чого. Хто б міг подумати, що зможе зробити Ярославова прабабка Ольга з могутніми деревлянами?

Князь дивився на послів з-під кошлатих брів. Лука лише спробував усіх поставлених страв, а Середич то взагалі лише губами доторкнувся до кубка з медом – кусень йому не ліз у горло.

– Мстиславові буде важко без Вуя та Мирослава. Бувалі були мужі, вірні. Може, на заміну послати йому когось? – запитав Ярослав.

Середичу довелося знову прикластися до кубка – від цих слів нараз пересохло в роті. Біля князя Середич зараз бачив тільки себе, а не когось іншого. Нащо їм ще чужих бояр – своїх вистачає, лиш би було чим годувати. Відповів:

– Запитаю у нашого князя.

Ярослав хитрий – хоче послати своїх людей у Тмутаракань, щоби мати Мстислава завше на виду.

– Великий княже, а дозволь і мені слово мовити, – раптом втрутився в розмову Лука.

Ярослав нахмурено поглянув на нього – певно, не сподобалося те, що нахабний молодик поліз у справу.