Поцілунок Елли Фіцджеральд - Олег Богданович Лишега
Знаком Грому є зиґзаґ, роздвоєний на кінцях, і я користуюсь ним при деяких обрядах. Це мій улюблений знак, я споріднений якимсь чином з ним, бо гейока — це і священний блазень, а в моїй натурі таки є щось від блазня.
Громи є охоронцями істини. Коли тримаєш священну люльку і клянешся нею, то кажеш правду. А збрешеш — Вакінян вб’ють тебе блискавкою.
Отож Громи відають дощами, вогнем, істиною і, як вже згадував, люблять помагати людям. Навпаки, Анктегі, водяна мара — незлюбила людський рід, відколи існує на світі. Анктегі мала вигляд величезної лускатої зміюки з лапами. У неї на чолі випинався величезний ріг, а своїм тілом заповнювала усю Міссурі, з кінця в кінець. Менші водяники, ті, що з потоків і озер, так само недолюблювали людей.
«Що то за нікчемні істотки повзають, наче ті воші?» — дивуються собі. «Що то за кровинка, вичавлена з червоного каменю? Нащо воно здалось?»
Велика Анктегі могла так розперти своє черево, що на Міссурі починалася повінь, і щось подібне виробляли її менші родичі по всіх струмках і озерах. І так вони учинили потоп і загибель людей у всьому краї. Лише небагатьом вдалося врятуватись на найвищій горі, хоч хвилі мало не діставали їх.
Тоді Громи занепокоїлись: «Що ж це робиться? Хіба люди винні? Вони поважають нас, моляться. А коли бачать нас уві сні, то частка нашої сили переходить до них, і таким чином ми наче поріднюємось. Хай вони будуть і крихітні, і безпомічні, і жалюгідні, а все ж Дідусь розселив їх на цій землі, це ж не просто так. Треба нам їх рятувати від Анктегі!»
І почалася страшна війна між громами і злими водяниками. Роками точилася вона, і дрижала земля, і води розливалися могутніми потоками, а ніч була, як день від безконечних блискавиць. Громи не мали тіла, як би це собі уявити — ніяких органів, чи рук, чи ніг, зате мали страшні пазурі. Немає ротів, зате є гострі зубиська. Нема очей — але ж блискавки летіли з очей, яких не було. Важко таке пояснити васічу, білим.
Громи пустили в хід кігті, зуби, блискавиці. Вакінян Танка зчепився з Великою Анктегі, громенята — з водяниками. Війна видалася не лише тривала, а й смертельна, бо Анктегі усі мали шпичаки на хвостах і завдавали жахливих ран.
Тоді Вакінян Танка скликає Громів: «Діти мої, Змії долають нас. Близький бій, віч-на-віч, їм лише з руки!»
І відступили Громи на вершину священної гори, і стали там радитись. Великий Грім каже: «Нашою оселею є повітря. Наша міць походить з неба. Нерозумно змагатись з Анктегами на їхній-таки землі та воді, де вони всемогутні. Тож усі за мною, рідні діти!»
І тоді Громи злетіли в небо. «Подам знак, — каже Вакінян Танка, — пускайте усі за раз громи і блискавиці!»
І вдарили Громи всі нараз. Запалали ліси і все охопив вогонь, хіба що окрім скелі, де рятувалися люди. Скипіли води і висохли. Розпеклась як жар земля, і всі Анктегі, і малі і великі, згинули. Лише кості лишились по них в Мако Січа, Яловім краї, де ті кістки скам’яніли.
Досі Анктегі панували на суші і воді, а тепер їхня потуга перейшла до Громів. А та купка людей, що вбереглися, зійшли з тої високої скелі і дякували Вакінянам. Знов розійшлись по землі, і все налагодилось. Перемогли Вакіняни у першому з чотирьох великих віків — добі Тунка, Скелі.
Коли ще був підлітком, десь пропали мої коні. Їхні сліди завели мене у Яловий край. Я втратив відчуття часу, а тут — ніч, нагла і непроглядна. Хмари заслонили місяць, зорі і розрядились грозою. Градини завбільшки з камфорну кульку вкрили землю водяною кашею, і вже гадав, що сконаю від холоду посеред літа.
А опинився я у вузькій ущелині, вже її затоплювало водою. Як міг, почав спинатися угору, до високого хребта. Не видно було нічого, хіба що, коли спалахувала блискавка і земля розколювалась піді мною. Але якось видряпавсь.
Грім не стихав, блискало безугаву. Я міг відчути векангелі, електрику довкола себе; моє волосся стало дуба. Від грому оглух. Я сидів верхи на хребті, наче на коні. Я міг лише здогадуватись, що це дуже високо, а дно каньйону глибоко внизу, і будь-яку мить мене могло здути і запроторити в чорну безодню. Зуби цокотіли, ноги і руки прикипіли до гострого, наче бритва, хребта, я поволі повз по ньому.
Аж тут відчув поруч Вакінян, почув, як промовляє мені крізь грім: «Не бійся! Тримайся! Ти не пропадеш!»
Нарешті гроза вгамувалась і засвітало. І я побачив, що осідлав довгий хребет із закам’янілих кісток небачених розмірів. Я плазував уздовж хребта Великої Анктегі. Задубілий від холоду, дочекався доки сонце мене обігріє. Аж тоді опустився вділ і — чимдуж додому. Повилітали мені з голови ті коні; так і не знайшов їх. Згодом я часто шукав оті верхи у Яловім краю, що утворювали хребет Анктегі. Я хотів показати його друзям, але так і не вдалось мені знайти той хребет ніколи.
