Усі вогні ­— вогонь - Хуліо Кортасар

всім, що їх шиють у дурні. Але Єва, здавалося, воліла, щоб він сів на канапі (що відзначалася таким же несмаком, як зміст п’єси та її декорації), і Райс відчув, що неможливо, просто кумедно було б стояти, коли вона отак простягає до нього руки й стомлено посміхається, знову запрошуючи сісти біля неї. З канапи він отак роздивлявся перші ряди партера, відділені від сцени лише фіалковим та жовтогарячим мінливим світлом, незрозуміло чому, але звідси йому було легше спілкуватися з Євою, витримувати її погляд, і це мимоволі ще більше пов’язувало його з усім тим безглуздям, що на мить відсувало єдино можливе розв’язання справи — погодитися з облудою, піддатись ошуканству. «Ці осінні вечори якісь нескінченні», — сказала Єва, порпаючись у купі книжок і паперів, розкиданих на низькому столику, щоб дістати металеву скриньку і почастувати його сигаретою. Райс машинально дістав запальничку, чимдалі більше відчуваючи себе неймовірно смішним у цій перуці й окулярах, але короткий ритуал прикурювання і першої затяжки став ніби якимось перепочинком, дозволив йому зручніше вмоститися, скинути страшенну скутість тіла, що відчувало на собі холодний погляд невидимих сузір’їв. Він чув свої відповіді на Євині репліки, слова вилітали, даючи місце наступним, здавалось, без будь-яких зусиль; власне, ні про що конкретне вони не розмовляли, то був діалог двох будівників карткового будиночка, крихкі стіни якого з одного боку зводила Єва, а тоді Райс підставляв свої карти, і будиночок зростав на очах у помаранчевому світлі аж до тієї миті, коли після нескінченних реплік було вимовлено ім’я Майкла («Ви вже здогадалися, що Єва зраджує вас із Майклом») і ще кілька інших імен і місць; після чаювання, в якому брала участь Майклова мати (а може, то була Євина мати?), а також після бурхливого, майже слізного виправдовування, Єва з полохливою надією нахилилася до Райса, ніби збираючись його обійняти або чекаючи на його обійми, і одразу ж по останній фразі, виголошеній чистим дзвінким голосом, прошепотіла просто у вухо Райсові: «Не дай їм мене вбити», після чого повернулася до професійного тону, скаржачись на свою покинутість і самотність. Хтось постукав у двері в глибині сцени, і Єва закусила губи, ніби прагнучи щось додати (може, зрештою, це лише здалося Райсові, надто схвильованому, щоб могти реагувати швидко), і встала привітати Майкла, який зайшов з самовдоволеною, знайомою ще з першого акту посмішкою. З’явилась також якась дама в червоному і якийсь дідок; невдовзі сцена заповнилася людьми, що обмінювалися уклонами, квітами, новинами. Райс потиснув простягнуті до нього руки і повернувся до канапи, ховаючись за димом другої сигарети; дія, здавалось, могла цілком розвиватися без нього, публіка задоволеними усмішками вітала серію вдалих дотепів Майкла та інших акторів, а тим часом Єва взялася частувати гостей чаєм і давати накази служникові. Хтозна, може, це якраз і була та мить, коли слід було ступити на авансцену, викинути сигарету і, притоптавши її, проголосити: «Шановна публіко…» Проте, може, розумніше було («Не дай їм мене вбити!») почекати, коли завіса почне опускатися, і тоді, несподівано ступивши крок наперед, вивести на чисту воду це ошуканство. Чекаючи слушної нагоди, Райс дозволив втягти себе у розмову, нав’язану якимсь старим паном, взяв склянку чаю з Євиних рук — та не дивилась на нього прямо, ніби знала, що за нею стежать Майкл і дама в червоному. Головне — опиратись, протистояти нескінченній напрузі часу, щоб виявитись дужчим за тупу силу, що прагнула зробити з нього манекен. Він помітив, що адресовані йому репліки (часом Майклові, часом дами в червоному, але ніколи — Євині) несли в собі відповідь: мовляв, манекен відповість саме те, що передбачено, що йому нав’язано, і дія п’єси розвиватиметься далі. Райсові подумалося, що коли б він мав трохи більше часу опанувати ситуацію, то знайшов би розвагу в тому, щоб відповідати всупереч, діяти наперекір акторам, поставити їх у скрутне становище. Але вони б не змирилися з цим, його позірна свобода дії допускала лише відвертий бунт, скандал. «Не дай їм мене вбити», — сказала Єва. Певним чином, — хоч це було таким самим безглуздям, як і все інше, — Райс відчував, що найкраща рада — зволікати. Завіса впала по якійсь хльосткій і сповненій гіркоти репліці дами в червоному, й актори, видалося Райсові, одразу ніби спустились на якусь невидиму сходинку нижче — зіщулені, байдужі (Майкл здвигнув плечима і, повернувшись до них спиною, вийшов), вони залишили сцену, не дивлячись один на одного, але Райс помітив, що Єва подавала йому головою якісь знаки, в той час як дама в червоному і старий пан вели її, ввічливо тримаючи попід руки, до правої куліси. Він зважився був піти за нею, в голові промайнула якась невиразна надія: гримерка, розмова тет-а-тет. «Чудово, — проголосив високий, поплескуючи його по плечу. — Дуже добре. Ви дуже добре впоралися». Він показував на завісу, з-за якої долинали оплески. «Їм справді припало до вподоби. Підемо вип’ємо чогось». Двоє інших трималися трохи позаду і ввічливо посміхалися, тому Райс не пішов за Євою. Високий відчинив двері у глибині першого коридора, і вони опинилися в маленькому салоні, де вишикувались рядами крісла, стояла шафка, на ній — надпита пляшка віскі і чудові кришталеві чарочки. «Ви дуже добре впоралися, — ще раз наголосив високий, поки решта сідали навколо Райса. — З льодом, еге ж? Тут не тільки вам, а й будь-кому іншому пересохло б у роті». Райс подякував, і чоловік у сірому подав йому наповнену чарку. «Третій акт трохи складніший, але водночас набагато цікавіший для Ґовелла, — повідомив високий. — Ви вже збагнули, мабуть, що тут і до чого». Швидко і не вагаючись, він почав пояснювати Райсові ідею п’єси. «Ви дещо ускладнили справу, — сказав він. — Ніколи б не подумав, що ви будете таким пасивним щодо своєї дружини; я б реагував інакше». — «Як саме?» — сухо спитав Райс. «О ні, друже, про це не випадає запитувати. Моя думка могла б уплинути на ваше рішення, а ви, напевне, маєте якийсь свій план. Чи, може, ні?» І, оскільки Райс не відповідав, докинув: «Я кажу про це, бо, власне, не треба мати ніяких наперед продуманих планів. Ми всі надто задоволені, щоб ризикувати. Інакше можна зіпсувати кінцевий ефект». Райс сьорбнув чималий ковток віскі. «Але ж перед другим актом ви казали: я можу робити все, що заманеться», — нагадав Райс. Чоловік у сірому засміявся, але високий зиркнув у його бік, і той спробував заглушити свій сміх вибачливим жестом. «Завжди є межа і для експромту чи випадковості, — називайте це, як вам завгодно, — сказав високий. — Проте відтепер я просив би вас дотримуватись моїх вказівок, звичайно, залишаючись вільним у деталях».