Усі вогні — вогонь - Хуліо Кортасар
Переклад Сергія Борщевського
Вказівки для Джона ҐовеллаПітерові Бруку[36]
Якби це сталося десь-інде — на вулиці, в поїзді, на заміській прогулянці, — то видалося б безглуздям, але ж театр зрештою ніщо інше, як угода з безглуздям, його розкішне і цілковите втілення. Райсові, який нудився під час осіннього вікенду в Лондоні і зайшов до театру «Олдвіч», не подивившись у програмку, перший акт п’єси видався звичайним. Безглуздя почалося в антракті, коли до його крісла підійшов чоловік у сірому і ввічливо, дуже тихим голосом, попросив пройти з ним за куліси. Райс не надто й здивувався, подумав, що дирекція театру, мабуть, збирає відгуки глядачів, можливо, — з рекламною метою. «Як на мене, — сказав він, — перший акт здається слабеньким, а освітлення…» Чоловік у сірому ввічливо притакнув, проте і далі вказував рукою на бічний вихід, і тоді Райс зрозумів, що йдеться про те, щоб він устав і, не змушуючи довго себе просити, пішов слідом за цим чоловіком. «Краще б випити склянку чаю», — подумалось йому в той час, як його вели по сходах униз, трохи розгубленого і водночас роздратованого. Раптом він потрапив у кімнату, що нагадувала декорації бібліотеки в міщанському домі. Там було двоє людей. Вони уклонилися йому так, ніби давно його чекали й цей візит було погоджено заздалегідь. «Звичайно, ви цілком підходите», — промовив вищий. Другий тільки схвально хитнув головою, як німий. «У нас не дуже багато часу, — сказав високий, — але спробую у двох словах пояснити вашу роль». Він говорив безвиразно, ніби йому було байдуже, що Райс прийшов, і він просто виконував нудний обов’язок. «Не розумію», — сказав Райс і відступив на крок. — «Це, може, й на краще, — сказав високий. — У таких випадках аналізування, мабуть, зашкодить; самі побачите, що, тільки-но звикнете до світла рампи, все піде як по писаному. Перший акт ви уже знаєте, я чув — він вам не сподобався. Він нікому не подобається. Але від наступного акту п’єса може стати цікавішою. А втім, це залежить…» — «Хай би стала цікавіша, — вихопилося в Райса, якому здалося, що він чогось не зрозумів. — У кожнім разі, час повернутися до зали». Він рушив був до дверей, але його чомусь не здивувало, що чоловік у сірому заступив йому шлях і забурмотів щось, перепрошуючи, але не уступаючись із дороги. «Мені здається, ми не зрозуміли одне одного, — сказав високий. — А шкода, бо лишилось усього чотири хвилини до початку другого акту. Прошу, коли ласка, слухайте мене уважно. — Ви — Ґовелл, чоловік Єви. Ви вже бачили, що Єва зраджує вас із Майклом, і Ґовелл, мабуть-таки, здогадується про це, хоча й воліє мовчати — поки що з невідомих причин. Прошу, не смикайтесь, це тільки перука». Застереження було, власне, зайвим, бо чоловік у сірому і німий взяли його попід руки, а висока, худорлява дівчина, що не знати звідки з’явилась, наклала йому на голову щось тепле. «А якщо я почну кричати, нароблю галасу?» — застеріг Райс, намагаючись потамувати дрож у голосі. Високий знизав плечима. «Але ж ви не зробите цього, — сказав він утомленим голосом. — Це так неелегантно… Ні, я певен, ви цього не зробите… До того ж ця перука вам до лиця, у вас є щось від типу рудоволосих». Відчуваючи, що цього не слід казати, Райс заперечив: «Але ж я — не актор». Всі, навіть і дівчина, всміхнулися підбадьорливо. «Саме в цьому й полягає ваша перевага, — сказав високий. — Ви й самі це відчуваєте. Ви не актор, ви — Ґовелл. Коли вийдете на сцену, Єва сидітиме у вітальні й писатиме лист до Майкла. Ви ніби й не помітите, як вона ховає лист і силкується побороти збентеження. З цього моменту робіть що хочете. Окуляри, Рут!». — «Що хочу?» — перепитав Райс, намагаючись вивільнитися, поки Рут надягала йому окуляри в роговій оправі. «Так, власне, про це йдеться», — з нехіттю пробурмотів високий, і Райсові раптом спало на думку, що тому набридло повторювати одне й те саме щовечора. Пролунав дзвоник, скликаючи публіку до зали, і Райс помітив на сцені рух машиністів, зміни освітлення. Рут кудись зникла. Його затопила хвиля обурення, швидше гіркого, ніж гострого, яке, здалося йому, не відповідало ситуації. «Що за ідіотський фарс… — промовив він, намагаючись вивільнитись. — Попереджаю, що…» — «Мені дуже прикро, — пробурмотів високий, — щиро кажучи, я сподівався від вас іншого. Але якщо вже ви так сприймаєте…» Це не була погроза, але троє чоловіків оточили його в такий спосіб, що доводилось або скоритися, або кинутися в бійку; у Райсовій свідомості промайнула думка, що й перше, й друге однаково безглузде. «Зараз вихід Ґовелла, — промовив високий, вказуючи йому на вузький прохід поміж кулісами. — А потім робіть що собі знаєте, але було б дуже прикро, якби ви…» Він казав ввічливо, не порушуючи раптової тиші залу; з оксамитним шелестом завіса пішла вгору, війнувши на них теплим літнім повітрям. «Звичайно, треба робити це осмислено, — втомлено додав високий. — А зараз, прошу». Спрямовуючи, але не підштовхуючи, всі троє довели його до місця, де починаються декорації. Очі засліпило фіалкове світло. Перед ним був простір, нібито безмежний, проте зліва вгадувалася величезна прірва, щось схоже за затримане зітхання, те «щось» насправді було справжньою реальністю, де потроху проступали білі манишки й капелюхи, чи, може, високі зачіски. Він ступнув крок чи два уперед, відчуваючи, що ноги перестали йому коритися, і хотів був, повернувшись, чимдуж тікати геть, коли підвелася Єва і квапливо рушила назустріч, простягаючи йому долоню, яка, здавалося, зависла у фіалковому світлі десь на кінці довгої білої руки. Долоня була холодна як лід, і Райсові здалося, ніби вона трохи затрималася у його руці. Дозволивши вивести себе на середину сцени, він не дуже дослухався до Євиних скарг: що їй болить голова і що їй хочеться лишитися у присмерку і тиші бібліотеки, він чекав, коли вона замовкне, щоб вийти на просценіум і в двох словах дати зрозуміти
